Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Що за нісенітниця? — обурилася відьма. — Вважаєш, ніби я не можу вам допомогти? Чим я гірша за Соломію?

— Нічим не гірша, — відповів він. — Просто я...

Замовк на півслові. Як же це дратувало!

— Кажи вже!

— Я хотів залишити тут свою доньку.

Відьма мовчки зиркнула на дитину, заради якої Северин зрадив її, — обрав ту задрипану лярву! — дівчинка спала на руках альбіноса.

— Її маму вбили хорти, — додав Чорнововк пошепки.

«Ви з дружиною і так прокляті!» При згадці про свої слова Ліна відчула, як рум'янець сорому палахкотить на щоках.

— Є інше місце, де про неї потурбуються... їхати туди довго, і вбивці встигнуть зникнути, — кожне слово давалося Северину крізь зусилля. — Не можна дозволити їм утекти.

Вона притлумила бажання обійняти його.

— Залишай дівчинку, — мовила, наче йшлося по абищицю.

— Га? — У нього мало щелепа не випала. — Після того, як... Ти...

— Ревнива відьма, яка вип'є кров із твоєї донечки, — втомлено продовжила Ліна. — Я доглядала молодшу сестру, тож якийсь досвід маю.

Северин витріщався на неї кілька секунд, а потім подався вперед і міцно обійняв. Від цього дотику, запаху, давно забутих, але досі жаданих відчуттів солодка млість охопила її тіло, затріпотіла внизу живота, проте Ліна обірвала себе.

І рішуче відштовхнула характерника.

— Без цього, Северине, — процідила. — Що було — загуло.

— Авжеж. Вибач, — Чорнововк відступив. — Я дуже...

— Не тримай дитину в сідлі.

Ліна злилася на нього за ці обійми, на себе — за почуття, які вони розбурхали, і не бажала слухати недолугі подяки.

— Максиме!

Альбінос спішився. Обережно передав дівчинку, яка закліпала сонними оченятами, на руки Северину.

Ліна очікувала, що частина ненависті до суперниці перекинеться на її доньку... Але ні. Вона прислухалася до себе — і переконалася, що співчуває втраті цієї дівчинки.

Бачиш, Соломіє? Мені вдалося не зачерствіти серцем.

— Її звуть Оля, — Чорнововк озвався доньці ніжною усмішкою, якої вона досі не бачила. — Максим залишиться з вами на кілька тижнів.

Оля міцно обхопила тата рученятами. Альбінос поштиво кивнув, і Ліна змусила себе перевести погляд на нього.

— Навіщо?

— Про всяк випадок.

— Як вважаєш, Северине, що сталося з убивцями Соломії?

Характерник промовчав.

— Я здатна постояти за себе і захистити її.

— Знаю, — м'яко погодився Чорнововк. — Проте для Олі ти — незнайомка. А Максима вона знає і довіряє йому...

Альбінос не встрягав у розмову. Решта характерників зберігали мовчанку, бовваніли позаду темними сильветами, а їхні коні напувалися з видовбленої колоди, що її врили колись добровільні помічники — до відьми-бо приїздили на волах, конях, віслюках, і всі мусили тамувати спрагу. Ліна за звичкою наповнювала поїлку з колодязя-журавля, який викопали поруч.

— Оля свідчила той напад... І відтоді мовчить, — з болем у голосі пояснив Северин. — Не хочу залишати її без знайомого обличчя.

Малеча тихо посопувала. Відьма відчула, як до очей підступають сльози. Як же легко її розчулити!

— Максим пробуде рівно стільки, аби не вхопити місячне ярмо, — продовжував Чорнововк. — Допоможе тобі по господарству.

— Із задоволенням, — мовив нарешті альбінос.

Аби не видати себе тремтливим голосом, відьма шикнула на обуреного кота. Хаос обдарував її ображеним поглядом — мовляв, я ж на твоєму боці, довбня, — махнув хвостом і розчинився у темряві.

— Цей кіт завжди ненавидить гостей, — зауважив Северин. — Скільки йому років?

— Розсідлайте коней, — проігнорувала запитання Ліна. — Обійстя ти знаєш, тут майже нічого не змінилося. Я піду в хату і приготую наїдки.

Сіроманці швидко переглянулися.

— Дякуємо, але гонитва не чекатиме, — сказав Чорнововк. — Кожна хвилина на вагу золота. Ми поїдемо.

— Тоді гарного вам полювання.

Вона пішла геть, не маючи сил на прощання з характерником. Не маючи сил дивитися на його прощання з донькою.

— Ліно!

Гукнув у спину, але відьма не спинилася.

— Вибач! — повторив Северин. — І дякую тобі!

Він говорив щиро, і від того їй боліло ще більше.

— Я помагаю дівчинці, а не тобі, — відповіла Ліна і затраснула двері.

Що було — загуло... Якби ж так легко.

Тамуючи сльози, Ліна приготувала ліжко на пічці, накрила на стіл. Дістала пляшку вишнівки і приклалася до горла. Сльози відступили.

Надворі застукотіли копита — ватага рушила в гонитву. Кілька секунд по тому двері тихо зарипіли, і Максим обережно зайшов усередину. Ліна вказала на ліжко, і вони разом уклали дівчинку, яка притискала до себе ляльку-мотанку. Переконалися, що Оля спить, і навшпиньки відійшли.

— Якісь речі маєте?

— Усі в саквах.

Не варто зганяти на ньому лють, нагадала собі відьма.

— Сідай вечеряти.

— Дякую.

Максим смердів свіжим потом і вовчим духом. Їй подобалися ці запахи.

— Тобі треба помитися, — зауважила вголос.

— Можу хоч зараз, — озвався він винувато.

Червоні очі... Такі незвичні! Певно, його в дитинстві теж дражнили.

— До завтра потерпить. Коня розсідлав?

— Так, Северин завів...

— Добре, — перебила Ліна. — Пригощайся, ще встигнемо побазікати.

Він несміливо взявся за хліб. Відрізав окраєць, намастив малиновим варенням, ковтнув, відрізав іще.

— Люблю солодке, — всміхнувся сором'язливо.

— Заварю тобі напою з медом, — вирішила Ліна. — Смачного.

Це був третій характерник, із яким вона спілкувалася. Він різнився що від Северина, що від його вчителя Захара... і не тільки через альбінізм.

Поки вона заливала жменю сухотрав'я окропом, Максим зжував другий кусень і