Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

А чортів Метью стояв собі спокійнісінько, схрестивши на грудях руки, і суворо дивився на мене своїми сірими очима.

— Ну, що скажеш?!

— А що казати? Вочевидь, моя участь у цій розмові необов’язкова. Можеш запросто поговорити сама з собою. Якщо вже ти закінчуєш за мене мої ж фрази, то можеш сама ж їх і починати.

— До моїх гормонів це не має жодного стосунку, — відказала я. І відразу ж — із запізненням — збагнула, що саме оце твердження і є свідченням того, що справа стоїть якраз навпаки: гормональні зміни таки можуть спричинитися до змін у моїй поведінці.

— Я про це якось і не думав, доки ти сама про це не заговорила.

— Ти мене неправильно зрозумів.

Метью здивовано підняв брови.

— Я та сама людина, якою була три дні тому. Вагітність — це не якийсь там патологічний стан, і вона не усуває ті причини, через які ми тут опинилися. Ми навіть не приступили до пошуків манускрипту Ешмол-782.

— Ешмол-782? — роздратовано перепитав Метью. — Усе змінилося, і ти вже не та сама людина. Ми не зможемо безконечно довго тримати твою вагітність у таємниці. Буквально за кілька днів будь-який вампір зможе нюхом відчути зміни, що сталися у твоєму організмі. Кіт теж дізнається про це досить швидко і почне ставити запитання про батьківство, бо я ж не можу бути батьком, чи не так? Вагітна відьма, що живе з вампіром, — та це ж викличе лють і обурення кожного створіння в цьому місці, навіть тих, кому байдуже до заповіту. Хтось неодмінно поскаржиться на нас Конгрегації. Мій батько почне вимагати, щоб ми заради твоєї ж безпеки повернулися до Сеп-Тура, і мені надзвичайно важко буде прощатися з ним іще раз. — Із кожною перелічуваною проблемою голос Метью ставав дедалі гучнішим.

— Я не думала, що…

— Ясна річ, — перервав мене Метью. — Ясна річ, що ти не думала. Бо не могла. Господи Ісусе! Діано, ще недавно ми були з тобою в забороненому шлюбі. Це не така вже й рідкість. Але зараз ти вагітна моєю дитиною. А це вже не лише унікальна ситуація — майже всі створіння гадають, що вона є неможливою взагалі. Ще три тижні, Діано. І ані хвилини довше. — Метью був невблаганний.

— За цей час ти можеш просто не встигнути знайти відьму, що погодиться мені допомогти, — наполягала я. — Особливо, зважаючи на те, що зараз коїться в Шотландії.

— А я що-небудь казав про відьму, яка «погодиться»? Про добровільність тут не йдеться, — посміхнувся Метью, і від тої посмішки у мене мурашки по спині побігли.

— Піду до вітальні, почитаю. — Я повернулася і пішла геть, не бажаючи бути з ним поруч. Але він уже чекав на мене на порозі, перекриваючи рукою прохід.

— Я не хочу втрачати тебе, Діано, — сказав він емоційно, але тихо. — Ані заради алхімічного манускрипту, ані заради іще ненародженої дитини.

— А я не хочу втрачати себе, — парирувала я. — Заради того, щоб задовольнити твою жагу над всім панувати і все контролювати. Спершу мені треба виявити, хто я така.

***

У понеділок я сиділа у вітальні, гортаючи «Королеву-чарівницю» і дуріючи від нудьги, як раптом двері до кімнати розчинилися. «Гості прийшли», — подумала я, швидко закриваючи книгу.

— Сумніваюся, що тепер мені коли-небудь пощастить зігрітися. — На порозі стояв Волтер, і з нього капала вода. Із ним були Джордж та Генрі — так само промоклі й нещасні.

— Привіт, Діано. — Генрі чхнув, поштиво вклонився мені, а потім підійшов до каміна, простягнув до нього пальці й аж застогнав.

— А де Метью? — спитала я, жестом запрошуючи Джорджа сідати.

— Із Кітом. Ми залишили їх у торговця книгами, — відповів Волтер, кивнувши рукою в бік собору Святого Павла. — Я голодний як вовк. Те тушковане м’ясо, що його Кіт замовив на обід, виявилося неїстівним. Мет сказав, що Франсуаза зможе приготувати нам що-небудь поїсти. — Хитра посмішка Рейлі видала, що він казав неправду.

Хлопці вже встигли ум’яти по другій тарілці харчів та випити по три келихи вина, як заявилися Метью та Кіт з оберемками книг та підстриженою рослинністю на обличчях — завдяки стараннями одного з тих магів-цирульників, про яких я вже так багато чула. Акуратно підстрижені вуса мого чоловіка тепер співпадали з довжиною його рота, а борода, згідно з найновішою модою, була маленька й мала гарну форму. Позаду йшов П’єр, несучи лляну торбу з паперовими прямокутниками й квадратами.

— Слава Богу, — сказав Волтер, — схвально показуючи на бороду. — Тепер ти, нарешті, став схожим на самого себе.

— Привіт, серце моє, — сказав Метью, цілуючи мене у щоку. — Ти мене впізнаєш?

— Так, незважаючи на те, що тепер ти став схожим на пірата, — хихикнула я.

— А й справді, Діано. Вони з Волтером тепер як брати, — погодився Генрі.

— А чому ти так вперто називаєш дружину Метью просто на ім’я, Генрі? Хіба господиня Ройдон уже стала твоєю служницею? Чи вона тобі сестра? Це можна пояснити лише одним: ти замислив спокусити її, — пробурчав Марлоу, падаючи у крісло.

— Не штрикай осине гніздо, Кіте, — з докором сказав йому Волтер.

— Я приніс запізнілі різдвяні подарунки, — сказав Метью, висипавши оберемок паперів переді мною на стіл.

Книги… Їхня очевидна новизна і свіжість бентежила: скрипіння тугих обкладинок, які наче протестували, коли їх уперше розкривали, запах паперу та ледь вловимий аромат чорнила. Я звикла бачити подібні фоліанти в потертому й затріпаному стані в читальних залах бібліотек, а не на столі, де ми зазвичай їли. Верхній фоліант був книгою з чистими сторінками, якій належало помінятися місцями з тією, що й досі ховалася в Оксфордській бібліотеці. Наступною книгою був молитовник у чудовій обкладинці. Його титульна сторінка була прикрашена зображенням згорбленої постаті біблійного патріарха Єсея. Із його живота росло розгалужене дерево. Я наморщила лоба: навіщо Метью приніс мені молитовник?

— Перегорни сторінку, — настійно попрохав він мене, ніжно обійнявши за талію своєю дужою рукою.

На звороті була гравюра із зображенням королеви Єлизавети, яка стояла навколішки і молилася. Кожну