Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

вирішили закрити все місто. Нікого не впускатимуть. Якщо хтось захоче поїхати — будь ласка, проте слід пам’ятати, що назад їх не пустять. Дороги з міста (насамперед трасу 1) мали забарикадувати автівками. На ці дорожні блоки набирали добровольчу варту, їй мали видати дробовики. Покричавши з півгодини, люди внесли поправку — замість легковиків зупинилися на міських будівельних вантажівках. Якщо комусь треба буде проїхати на північ чи на схід, їх направлятимуть до Веллса чи Йорка, де можна потрапити до траси 95 й оминути Оґанквіт. Як спробують пролізти попри всі застереження — стріляти. «На ураження?» — перепитав хтось із присутніх. «А то», — відповіли кілька голосів.

Група десь із двадцяти людей наполягала на тому, щоб негайно вивезти хворих за місто. Під час голосування їх придушили переважною більшістю, адже до вечора 24 червня, коли відбулися збори, майже всі мешканці міста, які ще не заразилися, мали хворих друзів чи родичів. Багато хто вірив у новини, у яких запевняли, що вакцина скоро стане доступною. Так, вони висіли на волосині, та якщо вона витримає? Чи зможуть вони дивитись один одному в обличчя, якщо виставлять із міста своїх же людей, наче паршивих овець?

Тоді висунули пропозицію вигнати хворих відпочивальників.

Більшість дачників похмуро зауважили, що, сплачуючи податки за котеджі, вони роками допомагали нужденним, місцевим школам, дорогам та громадським пляжам. Саме завдяки літнім грошам лишалися на плаву підприємства, які від середини вересня до середини червня ледве животіли. Коли до них так чемно ставляться, жителі Оґанквіта можуть не розраховувати, що відпочивальники повернуться. Тож хай самі тягнуть свою лямку, ловлячи лобстерів та копирсаючись у багні в пошуках мідій та інших молюсків. І врешті-решт місцеві погодилися не випроваджувати їх із міста — у голосуванні дачники здобули значну перевагу.

Бар’єри поставили до півночі, а до світанку наступного дня, 25 червня, уже застрелили кількох людей. Не просто поранили — було троє-четверо вбитих. Майже всі вони їхали з півночі — нажахані, очманілі від паніки втікачі з Бостона. Деякі з них охоче завертали до Йорка, а інші були надто ошалілими й намагалися або протаранити барикади, або об’їхати їх ґрунтовим узбіччям. Та з ними розібралися.

До вечора того дня більшість вартових також захворіли й палали гарячкою, раз по раз затискаючи дробовики колінами, щоб сякнутися. Деякі з них просто непритомніли, і їх відвозили до імпровізованого шпиталю, який організували в міській раді, — там вони й помирали. Фредді Діленсі та Кертіса Бошампа спіткала саме така доля.

Учора вранці батько, який був категорично проти всіх отих барикад, не встав із ліжка, і Френні сиділа вдома й доглядала його. Пітер не дозволив їй відвезти його до шпиталю. Він сказав дочці, що, коли йому судилося померти, він волів би віддати Богові душу вдома — з гідністю та не серед чужих людей.

До обіду дорожній рух майже повністю зупинився. Паркувальник громадського пляжу Ґас Дінзмор сказав: на узбіччях так багато машин, що навіть досвідчені водії не можуть проїхати. Можливо, це й на краще, бо до полудня двадцять п’ятого числа лишилося менш ніж три дюжини чоловіків, спроможних вартувати на барикадах. До вчора Ґас почувався чудово, однак тепер і в нього текло з носа. Насправді Френні здавалося, що, крім неї, у всенькому місті лишилася єдина здорова людина — Гарольд, шістнадцятирічний брат Емі Лодер. Сама Емі померла якраз напередодні перших міських зборів. Її весільна сукня лишилася в шафі, так і не вдягнута.

Сьогодні Френ іще не виходила на вулицю. Учора її провідав Ґас, і відтоді вона нікого не бачила. Уранці кілька разів чулося ревіння двигунів, десь один за одним гримнули два дробовики, ото й усе. Непорушна тиша лише посилювала відчуття нереальності.

А тепер іще й запитання з’явилися. Муха-цокотуха… очі-ночі… пироги-вороги… Френні зловила себе на тому, що дослухається до холодильника. У нього було вбудовано автомат із виготовлення льоду, і щодвадцять секунд десь усередині цокав новий кубик.

Вона просиділа так із годину: на столі — тарілка, на обличчі — тупий, спантеличений вираз. Потроху в голові почала окреслюватися ще одна думка. Точніше, одразу дві, та вони здавалися і пов’язаними, і водночас зовсім різними. Може, вони мали скластися в якусь більшу думку? Так само дослухаючись до клацання льоду, Френні замислилася над цим питанням. Першою думкою було те, що батько помер, помер у своєму ліжку, як і хотів.

Друга думка стосувалася дня. Стояла чудова літня днина, у небі ані хмаринки — у таку погоду на цей берег приходили туристи. І ходили вони туди не поплавати (вода в Мейні завжди надто холодна), а просто зловити кайф від самої погоди.

Яскраво світило сонце, і Френні бачила покази термометра за кухонним вікном, що виходило на заднє подвір’я. Ртуть піднялася до позначки 80[146]. Чудова днина, а її батько лежить мертвий у своєму ліжку. Чи є тут якийсь зв’язок, окрім найочевиднішого — сльозливого?

Силуючись розібратися, Френні насупилась. Очі лишалися так само апатичними й спантеличеними. Її розум облетів це питання, а тоді подрейфував до інших думок. Та періодично він повертався до того самого.

Стоїть чудова тепла днина, а її батько лежить мертвий у своєму ліжку.

Ця фраза клацнула в її голові, і все стало зрозуміло. Вона замружилася, як від удару.

Тієї ж миті руки в неї несвідомо сіпнулися та збили тарілку на підлогу. Вона розлетілася на дрібні скалки, і Френні закричала, учепившись у щоки. Нігті подряпали ніжну шкіру. З очей зникла апатична розгубленість — зненацька її погляд став чітким і осмисленим. Френні немов дали сильного ляпаса або підставили під носа пляшечку з нашатирним спиртом.

Мерців не можна тримати вдома. Не тоді, коли літо в самому розпалі.

У голову нишком поверталась апатія, розмиваючи обриси думки. Жах від її усвідомлення згасав, притлумлювався. Френ знову почала дослухатися до цокання льодяних кубиків…

Вона тріпнула головою, звелася на ноги, підійшла до вмивальника, відкрила холодну воду на повну та взялася зачерпувати цілі пригорщі й плескати на спітніле обличчя.

Можна медитувати скільки завгодно, та спершу потрібно владнати це питання. Вона мусить це зробити. Не можна лишати його в спальні, коли червень от-от переплавиться в липень. Аж надто схоже на одну оповідку Фолкнера, що містилася в кожнісінькій антології коледжу. «Троянда для Емілі». Міські старшини не знали, що то за сморід, але за деякий час він сам зник[147]. Він… він…

— Ні! — крикнула Френ сонячній кухні.

Вона ходила туди-сюди та обмірковувала свою проблему. Першим