Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

про заповіт? Цілком вірогідно, бо суддя міг залишити чернетку на столі й піти на роботу. Домашні робітниці, прибираючи, багато що бачать. Якщо навіть так, то чи був це привід для вбивства? У крайньому разі, чи був це достатній привід? Крім того, оскільки справа затоплення моторки так чи інакше пов'язана зі смертю судді, то важко навіть уявити, щоб Вероніка продірявила човен спіднизу, закоркувала отвір і т. д. Це не справа жіночих рук! В усякому разі, не такої жінки, як ця домогосподарка. Якби й справді Вероніка хотіла позбутися Мрочека заради тих кількох тисяч, що в заповіті, вжила б, певно, іншого, більш примітивного засобу».

Поки що все виглядало так, що одна з семи осіб, імена яких виписав капітан на папері, могла знати більше, ніж сказала. Чи хтось з них — убивця? Та ба, він досі ще не був певен, що вбивство взагалі мало місце.

Желеховський зітхнув і на чистому краєчку паперу дописав:

«Чого я собі не можу пригадати?»

Сидів з болісно зосередженим обличчям.

Що то було? Що то так зблискувало, подразнюючи, роздратовуючи і ніяк не вкладаючись у виразну думку?

Сказав сам собі:

— Поки що відкладемо це. Узяв ще один аркуш.

«Скелет у стіні. Молодий Мрочек і його дружина твердять, що його бачили. Дали мені кулю й зубну пломбу. Звісно, може, це й баєчка про сірого бичка, але… якщо це правда? У такому разі:

а) звідки взявся скелет у стіні?

б) як зник?

в) чи має це зв'язок зі смертю старого Мрочека?

Треба завтра обдивитися цю нішу ще раз. Там була нова цегла, я бачив. Моторка.

а) хто поклав туди скелет?

б) хто зробив дірку в днищі?

Міг зробити її навіть сам суддя, коли хотів покінчити самогубством. Але ні, то було б безглуздо… Зробив хтось інший. Правдоподібна гіпотеза: той, хто отруїв Мрочека, не знав, яка буде погода, тобто чи він попливе, чи сяде в моторку. Отож забезпечив так, щоб у обох випадках Мрочек опинився у воді, перебуваючи під впливом наркотика.

Слушно. Але є ще й інша гіпотеза. Молодий Мрочек вбиває дядька і придумує пастку з моторкою. А потім за одним махом хоче позбутися й дружини. І коли дядько вже загинув, приступає до другої частини плану. Бере дружину на прогулянку, знаючи, що човен потоне, а вона не вміє плавати. Ясно, що допомагав би їй дістатися до берега, але що сталося б, якби мене там не було? Міг би сказати, що зробив усе можливе, але сили покинули його вже недалеко від берега…

Це цілком правдоподібно. Але чого б молодий Мрочек хотів знищити всю свою родину? Треба завтра ж зателеграфувати до Варшави, хай сповістять, хто він такий, як живе, цей Мрочек…»

Відклав аркуша і роззув черевики. Ну, так, зробив усе, що від нього залежало. Був у Гольдштейна і міг сподіватися, що завтра старий нотаріус розкаже йому щось цікаве. Він же знає тут усіх від першого дня. Єврей, то ж мав би ще більше вболівати за виловлення спільників ката з лодзинського гетто…

Завтра треба буде ще раз порозмовляти з Ясінською…

Зняв сорочку. Раптом застиг у нерухомості. Лице поволі почало міняти вираз. Потер долонею чоло.

— Нарешті… — сказав голосно, швидко підійшов до тапчана і заходився натягувати шкарпетки. — Ну звичайно! То дивно, еге ж? Звідки міг про це знати?

16. А Я Ж ВАМ НЕ ГОВОРИВ…

Коли посідали в кабінеті старого нотаріуса за столом, вкритим сліпучо-білою скатертиною, увійшла Вероніка.

Галина кволо посміхнулась до неї. Та несподівано відповіла майже веселим усміхом. Поставила на столі карафку, витерла руки об фартух і сказала:

— Смачного вам. Більш нічого не треба? — звернулася до Гольдштейна. Не звертаючи уваги на їхнє «спасибі», вийшла, безшумно причинивши за собою двері.

— Перед тим, як зачитати вам останню його волю і перш ніж поговоримо про владнання всіх справ, — почав нотаріус, зав'язуючи під підборіддям серветку рухом, який Галина бачила хіба що в кіно, — може, напочатку по чарочці?

Потягся до карафки.

— Правду кажучи…. — зам'явся Тадеуш..

— Ні, ні! Не хочу нічого чути! Вигляд у вас, відверто кажучи, не блискучий, отож чарочка піде на користь. Противний, виснажливий день, і ця людина… цей комендант. Був тут у мене і говорив дуже дивні речі. З перших слів я був приголомшений. Так, приголомшений. Але зараз гадаю, що… Ну, спочатку давайте підкріпимося. Домашня наливка, сам роблю. Має вже десять років. Будь ласка, будь ласка, спробуйте.

Мрочек з ваганням хитнув головою:

— Знаєте, я хочу ще сьогодні сидіти за кермом, тож, певно, не зможу. А от дружині келишок не зашкодить.

Усміхнувся до Галини, що сиділа навпроти.

— Вам теж одна не зашкодить, докторе, — Гольд-штейн налив і йому. — Наливка неміцна. Трохи настрій підніме.

Мрочек подивився на невелику чарку, наповнену світло-червоним напоєм, і махнув рукою:

— Одна таки не зашкодить.

Всі троє підняли чарки.

— За здоров'я милих гостей, — сказав нотаріус.

Підніс чарку до вуст, торкнувся її краю губами і, потримавши так хвилю, відставив.

Галина, котра, як і чоловік, випила одним духом, відкинулася м'яко в кріслі. Чарка, випущена з безвільної руки, скотилася на диван.

Мрочек спробував встати, трохи звівся в кріслі і вхопився рукою за горло.

— Що це? — прохрипів. — Ви, ви…

Хитнувся і впав би, якби Вероніка, що так само безшумно з'явилася в кімнаті, не підтримала його і не всадила назад у крісло.

Нотаріус по черзі нахилився над обома, двічі кивнув задоволено головою і після короткого обшуку витягнув ключі від Мрочекового автомобіля. Подав їх Вероніці. Обоє квапливо вийшли. По дорозі нотаріус схопив зі столу великі ножиці, що мали обтягнуті гумою ручки.

В садку, коло загорожі, стояла драбина, закрита віттям старої берези. Над нею проходив дріт, що тягся до вуличного ліхтаря. Нотаріус важко, але безшумно, виліз на драбину. Перетяв дріт. Вуличку огорнув абсолютний морок.

Вероніка підійшла до машини й увімкнула двигун. Нотаріус розчинив браму. Авто тихо, на малих обертах, в'їхало до саду. Нотаріус зачинив браму і в темряві почав замітати сліди від шин. Машина зникла під маленьким навісом на краю саду. Обоє, наче тіні, вернули назад.

У кабінеті нотаріус відгорнув портьєру, що прикривала одну зі стін. За нею лежала купа цегли й мулярське причандалля. Вероніка зняла килим, за яким з'явилися у стіні дві ніші на людський зріст.

— Ну, так, — Гольдштейн нахилився над сидячими безвладно в кріслах постатями, глянув на годинника і з усмішкою кивнув Вероніці. Та підійшла з широким мотком лейкопластиру і ножицями. Відтинала