Читати книгу - "Три листки за вікном"

Я почервонів, але не хотів звірятись у цьому перед дяком. Він ковзнув по мені швидким позиром, і лице його залишилося так само усміхнене.

– Нічого незвичайного, пане канцеляристо, – сказав він весело, – кому не впаде вона в око? Я вже немолодий чоловік, але коли згадаю про неї, кров у мені закипа і не відчуваю я років.

– Чи ж таки любить і вас, пане Стефане?

– Чому ж не любити? Я прийду часом і дров нарубаю, а вона мене й приголубить. Такий, скаже, вчений ви, пане дяче, а от мені дрова рубаєте!

Він засвітився тихим, лагідним вогнем і зворушено закліпав очима. Ми вже переступали поріг шинку – я почув, як там співають жіночі й чоловічі голоси і гупають у танці чоботи. Серце мені кинулось униз, і чомусь боязко стало.

4

Але боятися не було чого, бо назустріч нам уже ступала усміхнена В'юцка в усій красі своїй. Побачивши її після нашої розлуки, втямив я, що не давало мені її забути. Краса та була проста, але за нею ховалася ще одна, тонка і не кожному оку примітна. Саме ця, друга, краса й вабила мене незвичайно. Зрештою, я відчув, що те її друге обличчя не вичерпує, можливо, її приваби, має вона таких облич ще кілька: була мінлива й переливна, як вода. Щось таке помічав я й того разу. Зараз же В'юцка одмінилася. Була переді мною як загорнута книга – і це мене тим більше хвилювало.

– Кого не сподівалися побачити, так це вас, пане канцеляристо, – сказала вона з видимою радістю, а до Савича блиснула всмішкою. – А ви, пане дяче, чи не принесли мені часом борг?

– Мій борг неоплатний, – серйозно сказав Савич, – але сьогодні мене запрошено, як раз уже й бувало.

– Чи раз? – пирснула В'юцка, і те ніжне й чарівне, що я запримітив, сховалося – була переді мною звичайна весела молодиця.

За великим столом сиділо кілька чоловік і співало, а кілька вигецувало серед хати.

– О пане дяче! – вигукнув один із них, і я впізнав його, був це Андрій Хвостенко. Придивився до інших і впізнав також: Кучурба, чи Кочубей, і господар Василь Бабій.

– А ви, пане канцеляристе, – сказав Кучурба, – знову до нас в урядовій справі?

– Цього разу ні, – сказав Савич. – Його милість приїхав відвідати мене.

Другий танцюриста повернувся до мене, і я впізнав і його: Хома Біда. Здалося, що на мій прихід всі вони насторожилися і ледь помітно перезирнулися. Але я не хотів перейматись їхньою засторогою, а хотів бачити В'юцчине обличчя. Вона несла до мене тонку й лагідну усмішку, очі її палали втіхою, а в руці був поставець.

– Сідайте, пане канцеляристо, за цей малий столик – тут буде вам догідно.

Ми сіли, і дяк відразу ж приклався до поставця.

– Заспівайте нам, пане дяче, «Шевчика», – підійшов до нас Хома Біда. – Бо ті Кучурба з Бабієм не до танцю співають, а до спання.

Всі засміялися, тримаючи очі на мені, і я засміявся також.

– Хочете «Шевчика»? – сказав добродушно Савич. – Буде вам і «Шевчик». Тільки от ще раз прочищу горло:

– Віншую вам, пане канцеляристо, – сказав він, віддихавшись, – і вам, люди, щоб добрі були, гойні та веселі!

Він почав притупувати ногою, відбиваючи такт. Відтак змахнув головою і завів високим гарним голосом:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…

Хома Біда вийшов на середину хати, почав вигинатись і притупувати. Решта підхопила заспів:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…

Хома робив вихиляси, але готувався до чогось нового, іншого. Відтак почав підскакувати на зігнутій у коліні нозі у такт козачка і показувати всю роботу шевця: сукав дратву, витягав шкіру, краяв, прибивав колки, витягав гвіздки чи копило. Інколи Хома тратив рівновагу, заточувався і переступав з ноги на ногу. Я сміявся, сміявся побіч В'юцка Безкровна, сміялися всі.

Відтак схопилися з місця Кучурба із Хвостенком: Кучурба вдавав шевчика-кривоногу, а Хвостенко підсліпуватого, старого, горбатого, кашливого з люлькою в роті. Притомившись, всі випросталися й почали танцювати вільно.

– А ви мені цієї ночі снилися, пане канцеляристо, – сказала В'юцка, підсідаючи до мене. – Тільки цур його й розказувать, як погано ви мені снились.

– Розкажіть, В'юцко, – попросив я, присуваючи до неї поставець.

Але вона відсунула його зневажливо.

– Коли б то я пила, скільки мене вгощають, то п'яницею давно б стала, – сказала вона. – Ні, не можу вам того сну розказати.

– В'юцко, – сказав я лагідно, – В'юцко!

– Що, пане канцеляристо? Може, вірша мені складеного хочете прочитати?

– Не глузуйте, В'юцко, – покивав я пальцем. – Не глузуйте, бо я вам не пан дяк…

– Тут про мене мова, а я співаю, – сказав дяк, припинивши спів, і підморгнув В'юцці.

Крізь вікно пробивалося сонячне проміння, падало на наш стіл, на якому ритмічно посмикувалася Савичева рука, вибиваючи ритм. Очі його примружилися, дивлячись добродушно й мудро, і я раптом зрозумів, що всі вони в себе вдома: і люди ці, й дяк, і В'юцка. Чужий серед них був тільки я, і вони недаремно зустріли мене підозріло. Я уявив раптом, що відбувалося тут у вересні і як саме. За цим столом сидів інший чужинець, так само, як і я, Петро, і так само пригощався. Все сталося дуже просто: чи важко розсердити цих підхмелених людей? Я таки мав рацію: кінець цієї історії і справді простий. Подумав, що вони всі знають, як це відбулося: і чоловіки, і В'юцка, і дяк. Але їм усім давно немає діла до того, кого навіки заховали рудівські поля. Його не забув у цьому світі тільки я. Здається, Петро утеклий не далеко відбіг од свого дому – йому нікуди було тікати. Щоб жити в цьому світі, кожен мусить мати дах над головою, інакше неминуче станеться те, що сталось і з тим невідомим Петром. «Вертайся, друже, у свій порожній дім, – подумав я, – а тоді почни навідувати родини, де пристойно тобі знайти дівчину. Збудуй із нею затишне гніздо і заспокойся. Нічим не різнися з-поміж людей, і спокій до тебе прийде!»

Сидів і безглуздо всміхався, начебто поділяв ці веселощі. Начебто не мав на серці пронизливого суму, який з'їдає мені серце. «Зараз, зараз щось станеться!» – подумав я.

– Співайте, пане дяче! – сказав Хома Біда, йдучи по хаті у вільному танку. – Без співу годі танцювати.

– Славно танцюють, – сказав Савич. – Правда, пане канцеляристе?

І він знову заспівав:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…