Читати книгу - "Три листки за вікном"

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…

Я зиркнув на В'юцку. Знову на її обличчі зацвіла тонка, ніжна краса, що так уразила мене сьогодні.

– Долити ще, пане канцеляристо? – спитала солодко. Всміхнулася, і це був такий ніжний усміх, що я хитнув ствердно, хоч пити мені сьогодні не хотілося. Але тоді вона знову до мене наблизиться і знову буде поруч.

– Чи не підмішуєте, В'юцко, в питво любистку? – спитав тихо, коли вона забирала поставець.

– А вас уже й розібрало, пане канцеляристо, – засміялася легковажно вона.

– Самі здорові бачити, – сказав я. – Чи пустите до себе ввечері, В'юцко?

– Приходьте з паном дяком, – і не моргнула В'юцка. – До мене, пане канцеляристо, кожному вільно приходити…

Хома Біда саме з'являв, як швець суче дратву, він похитнувся і впав. Стефан Савич розсміявся.

– Хто не танцює, дає звідного, – сказав не встаючи Хома Біда.

– Я танцюю, – сказав тонким, жіночим голосом господар Василь Бабій.

Він вийшов з-за столу і пішов у легкому танцю, приплескуючи руками.

– А ви, пане канцеляристе?

– Даю звідного, – сказав я і махнув В'юцці, яка йшла з повним поставцем. – Дайте йому, В'юцко, звідного.

В'юцка глянула на мене трохи стурбовано, але я відчувався цілком спокійно.

Міг скільки завгодно дивитися на жінку, яку, здається, покохав. Зрозумів у цю хвилю благість, яка находила на Стефана Савича, коли йшлося про В'юцку, зрозумів, чому він так охоче упосліджується перед нею і чому складає піднесені любовні вірші. В цю хвилю я теж ладен був складати такі вірші, і в мене в голові почали крутитись якісь слова. Але ті слова були бліді й невиразні, і не міг я ними віддати гарного, святого трепету, що його відчував.

Хома Біда тим часом весело скочив на ноги. Віддав мені жартівливого поклона і знову пустивсь у танок, входячи у коло, що його вели Бабій, Хвостенко і Кучурба. В'юцка йшла до мене, тримаючи на вустах ніжний усміх.

– Співайте, пане дяче, співайте! – гукнув Хома Біда.

– Потанцюйте, трохи згагу собі погашу, – обізвався добродушно дяк.

– Вже починають дуріти, – сказала тихо В'юцка, ставлячи поставця. – Ви б, пане канцеляристо, зараз пішли. Завітали б до мене з паном дяком пізніше.

Але дяк начебто не чув її слів. Він співав. Я ж дивився В'юцці в очі і всміхався на все лице.

– Не боїтеся, пане канцеляристо? – смикнула вона плечем. – Послухали б ліпше мене.

Але я й справді не боявся. Не боявся, хоч уже помітив, що танцюристи не просто собі танцюють. Вони повернені до мене обличчями і відверто дивляться.

– А ви таки не хочете з нами танцювать? – спитав, зрештою, Хома Біда, пропливши повз мене з легким прискоком.

– Хто сказав, що не хочу? – мовив я, встаючи. – Ану заспівуйте, пане дяче.

Доладнався до танцюристів, а дяк знову завів тої-таки пісні. Танок був нескладний, ми йшли вільними вихилясами по колу, а потім просто.

– Чогось шукаєте в наших краях? – спитав, наближаючись до мене, Хома Біда.

– Навідав пана дяка, свого приятеля, – відповів я, коли ми зблизилися знову.

– І тільки, пане канцеляристо? – спитав Хома, наближаючись до мене втрете.

– І тільки, Хомо.

– Ну дивіться, – хмикнув недобре Хома. – Дивіться, щоб біди з того не вийшло.

– Не вийде, – сказав я. – Досить того, що ти сам собі Біда.

Хома засміявся. Несмішно, широко розтуляючи рота: здається, я таки йому не подобався. Але те, що сказав, задовольнило його, бо присів і почав виробляти всі дії, що їх робить швець, працюючи. Я почав і собі стрибати на одній нозі, сучачи дратву, витягаючи шкіру, краючи, прибиваючи колки чи витягаючи гвіздки.

– Добре танцюєте, пане канцеляристо! – вигукнув Хома і збився з ритму. Всі засміялися, окрім мене й Хоми, а ще В'юцки, яка стояла на вступі до другого покою і була чомусь стурбована.

– А з мене досить! – сказав раптом Стефан Савич, обриваючи спів. – Підемо вже, пане канцеляристе. Лишимо хлопцям цей недопитий поставець, бо нам таки пора.

Його голос прозвучав напрочуд тверезо й голосно, і В'юцка полегшено зітхнула. Всі припинили танцювати, пильно дивлячись на дяка. Той сидів за столом, спокійнісінько світячи усмішкою, а коли танок обірвався, звівся.

– Так швидко йдете, пане дяче? – спитав немов із жалем Хома Біда. – Добрий голос маєте, і славно нам під нього танцювати.

Дяк нічого не відповів, а пішов просто до дверей, і я, втерши піт, попростував за ним. За спиною почув зачаєне дихання і мимоволі повернув голову, несвідомо готуючись до нападу ззаду.

– Доброї вам погулянки, люди! – сказав, виправдовуючи свій поворот голови.

– Ходіть здорові! – сказала В'юцка, і її дзвінкий, ніжний голос зазвучав у тиші підсилено голосно.

5

Кінь мій стояв, прив'язаний до стовпця, і я, щоб не топтатись по багнюці, скочив верхи.

– Залазьте і ви, пане дяче, – запропонував я. – Втопитесь у багні.

Дяк став однією ногою на стовпця і легко всівсь у мене за спиною.

– Щось сталося, пане Савичу? – спитав я, коли ми рушили.

– А що мало б статися? – обізвався неохоче дяк.

– Але щось-таки сталося?

– Хлопці перепили, – так само неохоче сказав дяк, – і скоро дуріти почнуть…

Ми їхали якийсь час мовчки.

– Вони підозрілі до вас, пане канцеляристе, – сказав нарешті дяк.

Я побачив у просвіт між хат ті ж такі рудівські поля, були вони в цей мент ще рудіші й повні води. Дихали пряною вільгою і наче застерігали. Тихий страх озвався на споді мого серця, а водночас і не до кінця збагнений жаль.

«Ці люди в шинку, – подумав я, – хочуть простого: зрозуміти, чому я тут». Людина може мати тільки одне місце, де на неї ніхто не зважа; власний дім. Це її єдина фортеця перед світом, і горе тим, хто його покидає. Горе безпритульним і мандрованим – вони ж бо, як той горох при дорозі.

Мене мав би зрозуміти в цій поїздці через осінні болота тільки один чоловік у цьому селі, той, котрий затамовано дихає в мене за спиною, адже він сам тільки однією ногою стоїть на твердій землі. Завтра може полишити це село й рушить шукати собі місця нового, і ніхто з того не здивується, – тільки вони, мандровані дяки, мають щасливу можливість вільно пересуватись по нашій землі. Всі ж інші – на прив'язі, хто як: до своєї роботи, дому, жінки та дітей, до книг чи до власної винниці – все в світі має улягати до місць заздалегідь призначених.

– А все-таки вас цікавить той убитий, – сказав після довгої мовчанки Савич.

– Звісно, цікавить, пане Стефане, –