Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Принесли наручники. Надягли їх мені на руки за спиною.

— І на ноги кайдани. Цей хитрун дуже небезпечний! — наказав лікар. Ноги мені закували в кайдани, від яких кинули міцний ланцюг до наручників. — І нашийник теж!

Надягли й нашийник. Тоді тільки підняли з землі. Зоненберг задоволено мене оглянув.

— Ну ось і добре! Несіть його до кабінету!

Мене підхопили й понесли. Я дивився на весняне блакитне небо і обіцяв собі, що, як буде бодай маленький шанс, я виплутаюся з цих тарапат, знайду Анюту й заберу Моніку з чужини. Я мусив це зробити, і я зроблю, тільки б вибратися з цього клятого «Білого Єрусалиму».

У кабінеті мене посадили на стілець. Зоненберг наказав іще й прив’язати до спинки.

— Може б, ви мене зовсім у клітку посадили? — спитав я.

— Ну, Іване Карповичу, я б залюбки, але клітки в нас немає. Це ж лікарня, а не цирк. Доводиться вживати наявних заходів безпеки. А стерегтися вас треба, бо ви вкрай небезпечна людина. Читав я ваші історії й дуже вас поважаю.

— Для чого ви схопили мене?

— Мусили. Ми намагаємося не привертати уваги до діяльності «Білого Єрусалиму», а тут до нас приїхали ви. До речі, що ви шукали тут? Вам поскаржився хтось із родичів наших пацієнтів?

— А що, не всі родичі схвалюють ваше лікування?

— На жаль, не всі. Дуже багато темних, неосвічених людей, які навіть не замислюються про вериги духу, які накладає на нього тіло. Ці родичі в рабстві хоті, й вони дуже не хочуть, щоб хтось звідти звільнився. Пропадають самі й воліють, щоб пропадали інші. Хто вас попросив вивідувати тут?

— Родичі тут ні до чого. В Одесі зникла співачка. Її викрали. У неї був закоханий Кіндратій, навіть намагався викупити її контракт. Він потрапив до списку підозрюваних у причетності до викрадення. Але бачу, що це хибне припущення.

— Так, бідний Кіндратій іще взимку наклав на себе руки. А це пропала ота, з порізаним тілом? — спитав лікар.

— Ви її знали?

— Я їздив із Нікіфоровим-старшим визволяти сина. Один раз побував на концерті цієї дівки. Жах, що це було. — Зоненберг скривився.

— Жах? — здивувався я. — Вам не сподобалося?

— Не сподобалося, бо це був не спів, а чистий, без домішок, гріх! Статеве збудження, розпуста у кожному звуці. Повний зал самців аж тремтів від хоті. Вони хотіли злягатися з нею! Повний зал цих жеребців! Тьху! — аж закричав лікар.

— Бачу, вона не залишила вас байдужим.

— Так, навіть я, людина з царською печаттю, — і то захвилювався! Що ж казати про рабів свого тіла! Я одразу зрозумів, чому Кіндратій втратив голову, коли побачив ту нечестиву жінку. Як на мене, їй треба було б відрізати язик, щоб позбавити можливості поширювати мерзоту розпусти через спів! Ви чули колись про Одіссея?

— Та щось чув. Це цар якийсь?

— Цар теж, але здебільшого давньогрецький герой.

— Грецький? Це з Маріуполя? — здогадався я.

— Ох, Іване Карповичу, треба вам займатися самоосвітою. Ну, нічого, сподіваюся, у вас тепер буде час, — сказав лікар, і я трохи зрадів, що мене не вбиватимуть. А вже як буду живий, якось зможу викрутитися. — Так-от, Одіссей був не з Маріуполя, а з острова Ітака в Іонічному морі.

— А де таке є?

— Біля Греції. Одіссей жив у давні часи.

— За Катерини? — закивав я.

— Тьху! Іване Карповичу, слухайте й не лізьте зі своїми дурними питаннями! Так-от, давно, ще задовго до Катерини Великої, Одіссей мандрував світом. І ось одного разу плив річкою, на берегах якої жили сирени — солодкоголосі діви, які зваблювали мандрівців своїм співом, примушували пристати до берега, а потім убивали. Щоб оминути цю небезпеку, Одіссей наказав усій команді залити у вуха віск, а себе прив’язати до щогли. І от коли вони плили, він чув співи сирен, рвався, щоб потрапити до них, але нічого не міг зробити.

— Це прямо як я зараз. — Я клацнув кайданами.

— Майже. Так ось, Одіссей урятувався. А ця ваша Анетта є справжньою сиреною, яка десятками, сотнями, тисячами зваблює чоловіків зі шляху звільнення від тілесного ярма. Вона дуже шкідлива, отруйна, небезпечна. Ще раз повторюю, їй треба було б відрізати язик. Я пропонував тоді Єрофію Кузьмичу, але він сказав, що співачку охороняє ціла армія бандитів і краще з нею не зв’язуватися. А зараз, кажете, вона зникла.

— Так, зникла, і мене попросили її знайти. Надали список підозрюваних. Ви були в ньому першими, бо Кіндратій запам’ятався своєю нестриманістю.

— Бідний хлопчик важко хворів. Тіло перемогло його дух, тіло вимагало більше і більше розпусти. — Зоненберг скривився.

— Люди, які попросили мене знайти пані Анетту, вони знають, що я поїхав сюди. І вони прийдуть по мене, якщо я не повернуся.

— Та хай приходять. Я скажу, що не чув про вас і не бачив вас. Ви ж прийшли пішки. Мабуть, наймали візника, який довіз вас до лісу.