Читати книгу - "Пробуджена Енея"

хреста, прямокутника чи прикрашеного спіральним розписом кола.

Аграрне святилище Трипільської культури, очевидно, належало до суто жіночої магічної сфери. Тут представлені жінки-жриці хліборобського культу, кожна з яких виконує свою роль у складному обряді випікання священного хліба. Піч-жертовник виступає священним центром, а головна жриця, очевидно уособлення Богині-Матері (на троні). На порозі стоїть жриця-сторож обряду. Особливість цього святилища свідчить про певну спеціалізацію трипільських культових споруд, їх присвячення різним Богам пантеону.

Сакральна традиція трипільців має численні паралелі та аналоги в релігіях давніх культур Південних Балкан (фракійський енеоліт), Вінча, Лендель, Тиса, Полгар та Трипілля-Кукутень. Сучасна археологія стверджує, що світоглядні основи, магічна та обрядова практика трипільців належала до єдиної сакральної традиції землеробських народів Європи. Найбільш споріднена вона з релігійною традицією Подунав’я, особливо Вінча, що вважається витоковою для слов’ян [163. І. 418].

Як стверджують дослідники в Передмові до Енциклопедії Трипільської цивілізації: “Нині можна довго сперечатися з приводу того, скільки тече в жилах сучасних українців крапель трипільської крові, наскільки вони схожі зовнішністю на творців чи не перших європейських протоміст, давнього мальованого посуду, загадкових статуеток та іншої доісторичної спадщини” [163. І. без зазнач. стор.]. Та проте, увесь культурний світ пов’язує свої уявлення про Трипільську цивілізацію саме з Україною, на теренах якої понад сім з половиною тисячоліть зародилася найдавніша європейська цивілізація.

Існує також зв’язок Трипільської культури з хліборобським менталітетом українців [272; 78]. Трипільська цивілізація органічно входить у серце і душу кожного школяра і кожного державного діяча як невід’ємна складова історії України, не цураються її й науковці. Можна пояснити графічну і семантичну тотожність узорів трипільської кераміки та української писанки і вишивки саме генетичним етнокультурним зв’язком багатьох тисяч поколінь мешканців цієї землі. Шумерська міфологема про те, що світ було створено тоді, коли люди Країни почали пекти хліб та плавити метал, вірогідно, була відома й у Трипіллі. Подібні міфи існували в багатьох індоєвропейських (точніше б сказати, арійських) народів. Починаючи від аріїв Рігведи, й до давніх еллінів, скіфів та слов’ян, понад сім з половиною тисячоліть триває обожнення Землі як Матері-годувальниці. То чи треба сумніватися в тому, що ментальність хліборобів вироблялася в українців не одне тисячоліття і саме на цій благословенній Богами землі?

Підтвердженням цієї спадкоємності (родової та духовної) можуть стати описи антропологічного складу трипільців, озброєння і військова справа. Як вважає дослідник антропологічного складу трипільської культури С. П. Сегеда, “багатовікове перебування її носіїв на південному заході Східної Європи залишило певний слід у генофонді людності цього регіону наступних історичних епох” [163. ІІ. 468].

В. К. Черняк вважає, що завдання вивчення Трипілля “є не тільки археологічним, а й етнокультурним питанням. Культура – явище цілісне, у її вивченні не повинно бути монополії археології. Важливу роль у вивченні Трипільської культури повинна відіграти історична етнографія та лінгвістика. Інколи етнографічні аргументи важливіші за археологічні” [163. І. 5–10]. Дійсно, з цим можна погодитися, тому останнім часом створюється спільне міждисциплінарне поле дослідження Трипільської культури, куди все більше включаються і антропологи, і етнологи, і мовознавці, і релігієзнавці, і митці, й письменники.

Тому В. Черняк піддав нищівній критиці погляди доктора історичних наук Л. Залізняка на етногенез трипільців, ніби-то як на прасемітський народ, висловлені ним у праці про походження українців [177]. Зокрема, як пише В. Черняк, історичні факти свідчать про те, що західні семіти прийшли в Шумер з Аравійського півострова через три тисячі років після виникнення Трипільської цивілізації. А східні семіти (юдеї) з’явилися на історичній арені лише через тисячу років після західних. До того ж, семіти ніколи не були хліборобами, вони були племенами кочівників-скотарів [163. І. 5–10].

На мою думку, до цього ж ряду аргументів слід було б залучити один з найкрасномовніших артефактів, що засвідчує арійськість трипільців, а саме – наявність свастичних знаків, які завжди були антиподом семітським символам [163. ІІ. 467]. Такі свастичні композиції присутні в безлічі трипільських глеків, макітер і мисок. Найяскравішими, я гадаю, є знаки Сварги (пізніше Сварога), що беруть свій початок ще з часів верхнього палеоліту як символи щастя [163. ІІ. 467]. Це – споконвічні обереги білої людини на Землі.

Трипільська релігійна культура поєднує минуле, теперішнє і майбутнє нашого народу, бо найдавніші міфи – це сукупність священних спогадів наших Пращурів. Таким чином, у реконструкції Рідної Віри з трипільських релігійних основ можемо брати архетипні та символічні конструкти, що лишаються незмінними на наших теренах ось уже впродовж семи з половиною тисячоліть.

ІV. 4. Ведизм як витокова основа арійських етнорелігій

та його роль в реконструкції Рідної Віри

Ведійсько-слов’янські паралелі залучали майже всі дослідники старовинних релігій: М. Костомаров, А. Афанасьєв, О. Потебня, І. Нечуй-Левицький, Я. Головацький, А. Фамінцин, І. Франко, В. Шаян, Леся Українка і багато наших сучасних науковців.

Прадавня релігія, що склалася на території України, є частиною величезного масиву первісних вірувань, обрядів, світоглядних уявлень людини про життя, які стали підґрунтям для пізніших етнічних і навіть, певною мірою, світових релігій. На думку археологів Б. Рибакова та М. Чмихова, прямим предком слов’ян було населення, що замешкувало лісостепову частину Правобережжя, крім того, вони споріднені й іншим арійським племенам: “Частина трипільців була, вірогідно, предками греків. Б. В. Горнунг, наприклад, вважає, що ядром протогреків стали усатівські племена. На користь цього свідчать і відголоски культу Тільця в курганному обряді греків, витоки якого логічно шукати в Тільцевих кромлехах і ровах усатівських курганів... Із трипільців могли вийти й предки індійців... Предків слов’ян слід шукати... серед білогрудівських, чорноліських племен і серед скіфів-орачів” [506. 355]. Таким чином, індоєвропейська прарелігія може вважатися витоковою основою формування локальних етнорелігій різних європейських народів.

Отже, українці належать до спадкоємців давньої культури, яка була також основою для формування культур інших народів: слов’янських, балтійських, германських, індійських, іранських та інших, які нині прийнято відносити до індоєвропейської культури, яка має ще й іншу назву – арійська. Саме цю назву вживали в наукових працях у ХІХ – на початку ХХ ст.

Здається цей термін найбільш відповідає і нинішньому стану релігійної думки. Адже історія цього слова дуже давня, хоча вперше воно було прочитане французьким вченим Анкетілем Дюпероном у 1771 році на стелі перського царя Дарія, який назвав себе арійцем: “Син Віштаспаса, Ахаменід, Перс, син Перса, Арій: Арійського сімені” (курсив мій – Г. Л.) [521. 34]. На думку В. Шаяна, ці слова найширше окреслюють належність до роду (етносу). Ця назва великого суперетнічного масиву білих народів вживається у Ведах, що складають цілу бібліотеку священних текстів аріїв. Санскритське аryа означає: 1) благородний, достойний, вельмишановний; 2) представник однієї з трьох вищих каст (“двічі народжених”); 3) пан, господар [225. 99].

Слово арії було первісною самоназвою