Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Форма залежності підвладних народів від царських скіфів, мабуть, була різною. В одних випадках вона могла бути більш м’якою, такою, скажімо, як у стосунках зі скіфами-кочівниками і скіфами-землеробами, в інших випадках – жорстокішою, як, наприклад, зі скіфами-орачами та підлеглими фракійськими племенами. Прямий вплив на характер взаємовідносин міг мати ступінь етнічної спорідненості, коли ближчі за етносом і культурою народи потрапляли в більш привілейоване становище, ніж етнічно чужі».

Історики-скіфологи, характеризуючи господарство праслов’янського населення Лісостепу, що було так чи інакше пов’язане зі Скіфською державою, зазначають: воно було багатогалузевим, але безперечний пріоритет надавався землеробству, адже «лісостепова зона з її помірною вологістю, родючими ґрунтами та полями, захищена від вітрів і посух гаями й дібровами, за своїми природно-кліматичними умовами якнайкраще відповідала потребам такої «сільськогосподарської діяльності» («На світанку історії»).

Продуктивність первісного рільництва значно збільшилася з появою залізної сокири – з її допомогою великі ділянки лісових хащів перетворювалися на доглянуті лани. Недарма ж прадавні землероби називали тоді сокиру матінкою своєю, годувальницею родів.

Яке було рало, що ним користувалися племена Лісостепу, видно з глиняної моделі цього знаряддя, знайденого на Більському городищі разом з моделями дишла, ярма та глиняними фігурками волів.

Спершу воно не мало залізного наральника, а тому ґрунт ним оброблювався на незначну глибину, і лише винахід плуга різко змінив картину. Давні землероби застосовували не лише підсічну, а й перелогову та двопільну систему використання орної землі.

Переважали ярі культури, проте вирощували й озиме жито. За даними ботаніків, які досліджували залишки рослин, основними культурами у скіфів були плівчаста пшениця (полба), плівчастий ячмінь та просо. Ще сіяли голозерну м’яку та тверду пшениці, жито, овес, горох, боби, квасолю тощо.

Жали серпами та косами, молотили ціпами, перетирали збіжжя з допомогою спеціальних кам’яних плит (на жорнах, що складалися з двох кам’яних кругів, автор цих рядків ще пахолком молов зерно по закінченню Другої світової).

Як у кочовиків, так і в землеробів на чільному місці все ж залишалося скотарство, а в ньому велика рогата худоба займала визначальне місце. Чимале було й поголів’я свиней.

Величезну роль в осілих землеробів відігравало ремісниче виробництво, успішно розвивалася металургія, хоч це був обтяжливий і складний процес. Так, наприклад, для виробництва 20 кг заліза з бурих залізняків та, зокрема, з болотяної руди треба було перетворити на деревне вугілля 800 кг деревини твердих порід, в першу чергу дуба, аби температура плавлення сягала 1300°.

Крицеве залізо, що одержували, було м’яким, і ковалі вміли перетворювати його на готові вироби.

В Більському городищі знайдено і мідну руду, мідні шлаки, уламки плавильних тиглів, бронзові відливки наконечників стріл тощо.

Для лісостепового населення були традиційними домашні промисли, виробництво ліпного посуду (гончарству скіфи-орачі навчалися в гончарів чорноліських племен).

Поширеними були різноманітні промисли з оброблюванням деревини, кістки, рогу, шкіри та хутра. Кушнарі користувалися особливою шаною, адже без них не взуєшся, не зодягнешся, не спорядиш коней і навіть не озброїшся як слід – це вони виготовляли шкіряні сорочки – основи залізних панцирів.

Широким попитом користувалося ткацтво, основною сировиною для якого була овеча вовна (між іншим, саме у скіфів з’явилися спеціальні ножиці для її стрижки), а також коноплі та льон. Не просто було випрясти 16 кг куделі, доводилося затратити майже 1000 годин! Але вже були перші, ще примітивні ткацькі верстати з човником із кістки (Більське городище), вироблялися прості тканини типу полотна, більш складні (репс і саржа). Вовняні тканини фарбувалися натуральними речовинами – корою вільхи, бузиною (ще в середині минулого століття на Полтавщині полотняні штани фарбували бузиною – як і в скіфські часи!), вохрою.

І все ж головним і визначальним заняттям осілої Скіфії було, як і слід чекати, землеробство. І землеробами охоче ставали вчорашні блукачі степами й, осівши, починали займатися рільництвом. Вважається (одна з думок), що до цього в степах Придніпров’я їх спонукало збільшення населення (тісно стало навіть кочувати) і нестачі добрих пасовиськ – за умови, що скотарство інтенсивно розвивалося і стада щоліта множились і множились, тож їх десь треба було цілий рік пасти. Тоді в Північному Причорномор’ї та Придніпров’ї й почався поступовий перехід частини населення від кочової форми скотарства до напівкочової, а згодом і до осідлої. Наприкінці V та у ІV ст. до н. е. по берегах Дніпра поблизу плавнів виникають десятки скіфських поселень, мешканці яких використовували не тільки природні пасовиська, а й вже заготовлювали корми, зокрема фуражне збіжжя, орали нивки, засівали їх, збирали перші врожаї. Вже тоді скіфи Нижнього Подніпров’я вирощували не тільки фуражне зерно, а й збіжжя для власної потреби.

І заколосилися перші скіфські нивки пшеницями.

Урожаї були значні, зернові ями в поселеннях землеробів переповнювалися золотим зерном. Праслов’яни (у Геродота скіфи-орачі) разом з іншими племенами (ті ж алазони чи агафірси) вже «сіють і їдять пшеницю і цибулю, і часник, і сочевицю та просо». (Щоправда, в «батька історії» в оригіналі «скіфи-георгої», що з давньогрецької мови перекладається як «землероби».)