Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Неминуче діло нам випало в цій хвилі,

Серце не дає мовчать зараз перед вами,

Подивіться навкруги, що діється з нами.

Як потоптана, куди б не дивились очі,

Чужа шабля і нога як її толочать,

Нашу землю, що вона кожному з нас мила.

І яке ж то лихо їй нині учинилось:

Геть спустошена лежить, статки та надії

Знищені, а через те став поганин смілий.

Як нужденні орачі, гляньте ж бо, блукають,

Вигнані з своїх осель, що робить — не знають.

Бачите, як зв’язаних тьму женуть по полю,

І жінок та діточок тягнуть у неволю

На ганьбу, чоловіки в ланцюги закуті,

Сил немає говорить — горе скрізь і скрута.

Чи ж не знаєм, як брати наші нарікають

Та у відчаї плачі до небес здіймають,

А надію лиш на нас бідні покладають,

Із жінками та дітьми тяжко потерпають.

Хто ж покривджені життя візьме в оборону,

За спустошені поля, вигнаних із дому

Хто помститься, як не ми? Он у полі близько

Ворог той, що і лани, й села наші нищить.

Вже маєтки і міста, споконвіку наші,

Стали пасовиськами, коні там на паші.

Хто ж би міг таке знести, скільки ж нам терпіти

Здирства і жорстокості та насильства підлі?

Час такий для нас настав, стільки потерпали,

Стільки горя та біди від татар зазнали,

Що обов’язок велить взятися за зброю,

Мужньо з шаблею в руці кинутись до бою.

Як не зможемо тепер виявить відвагу,

Будем дужче потерпать від татар поганих.

Зброю маємо в руках, тож не зволікаймо,

Рятувать братів своїх, край свій поспішаймо».

Ґвалт «ала!», ревіння труб, б’ють у бубни страшно,