Читати книгу - "Вовк-тотем"

Великий загін, який складався з людей, коней і зграї мисливських собак, швидко слідував за Біліґом крізь смолисто-чорний степ у північно-західному напрямку. Майже кожен його учасник вів на повідку собаку, а дехто навіть двох. З північного заходу якраз дув вітер — не лагідний, але й не різкий. Товстий шар хмар усе ще тиснув на степ, низько нависаючи над ним і так щільно затуляючи небо, що не було видно й промінчика місяця, не те, що зірок. Людей оточувала глибока темрява, навіть рештки снігу під копитами коней здавалися чорними. Як Чень Чжень не вдивлявся, максимально широко розплющуючи очі, він нічого не бачив, ніби раптом утратив зір на обидва ока. Він навіть хотів чиркнути сірником, щоб перевірити, чи й справді з його очима, бува, чого не сталося.

Орієнтуючись на слух, він під’їхав до Біліґа й стиха запитав:

— Батьку, чи не можна мені в рукаві ввімкнути ліхтарик, бо мені здається, що я втратив очі.

— Тільки спробуй! — пошепки гримнув Старий, і в його голосі вчувалися переживання й хвилювання, як перед великою битвою.

Чень Чжень відразу замовк і продовжував їхати всліпу за цокотом копит.

Загін із собаками просувався в темряві надзвичайно тихо. Степові вовки вправні в нічних битвах, тож і люди в степу вміють несподівано напасти вночі. Чень відчував, що ця зграя вовків — незвичайна, оскільки у похід проти неї вони вийшли голодними, ще й у таку глупу ніч. До того ж і Біліґ розцінював «бойову ситуацію» як надзвичайну. Вона саме розвивалась у тому напрямку, як він задумав і передбачив. Чень Чжень відчував якесь приховане хвилювання: власною персоною брати участь у герці двох вовчих королів у первісному степу — це лоскотало нерви!

Тільки після того, як загін вершників спустився невеликим схилом і почав знову рухатися вгору, Біліґ під’їхав до Ченя і, прикриваючи рукавом рот, сказав стиха, але вже з очевидним потеплінням у голосі:

— Якщо хочеш стати гарним мисливцем, слід тренувати слух. У вовків слух ще гостріший за зір.

— А ви зараз не боїтеся, що вовки нас почують? — спитав якомога тихіше Чень, також прикриваючи рот рукавом.

— Ми ж тепер їдемо по схилу, і гора перекриває звукові шлях, ще й вітер нам назустріч, тож якщо не говорити голосно, шкоди для справи не буде, — пояснив Старий, притлумлюючи власний голос.

— Батьку, а ви справді можете тільки на слух привести загін у призначене місце?

— Тільки на слух не вдасться, потрібно ще й зважати на пам’ять, а ще дослухатися до цокоту копит — чи ступає кінь по траві, по піску чи по камінню під снігом, тоді я знатиму, на яку територію він заїхав. А якщо заблукаєш, слід підставляти обличчя вітру і їхати проти нього. Не завадить і ніс задіяти, їхати за запахом. Вітер несе з собою запахи снігу, трави, піску, селітри, соди, а також запахи вовка, лисиці, кінського гною чи жилого табору. Але буває так, що немає жодного запаху, тоді можна їхати тільки по слуху й пам’яті. Проте не переймайся, твій батько знає дорогу навіть у темряві.

Ченю залишалося тільки зітхнути:

— Батьку, коли ж і я навчуся всього, що ви вмієте?

Чень угадував, що вони все ще їдуть схилом, тому поспішив поставити наступне питання:

— А на нашому пасовищі хто ще, крім вас, теж так може?

— Крім кількох старих конопасів, тільки ще декілька старих вовків, — пожартував Старий.

— А все-таки людина сильніша чи вовки? — не вгавав Чень.

— Де ж людині рівнятися з вовком? Колись був один знаменитий вовк, який чинив велику шкоду отарам і навіть загриз одного разу відбірних коней князя. Тоді князь вибрав найліпшого мисливця і стрільця й наказав йому впіймати вовка, той мучився аж півроку, поки таки впіймав, але тут виявилося, що цей вовк — напівсліпий, одне око в нього провалилося, а інше — помутніло…

Але тут спина коня пішла горизонтально, і Старий миттю припинив розмову. Загін переїхав верхівку пагорбка і спустився до його підніжжя, де коні пішли по рівному моріжку. Біліґ пришвидшив свого коня, і всі учасники загону — люди, коні, собаки — поквапилися за ним. Вони беззвучно мчали вперед і без сміху жінок та дітей увесь загін скидався на гарно натренованих справжніх військових вершників регулярної армії, які саме виконують відповідальне військове завдання. Хоча насправді цей загін був лише тимчасово скликаний, включав старих, малих і жінок, як то буває в нерегулярних військових формуваннях. А якщо б це були регулярні війська степової кінноти, що складалися б із молодих воїнів степу на здорових конях? Чень Чжень по-справжньому відчував, наскільки поширеними серед кочовиків є військовий талант і наскільки видатними є їхні військові якості. «Увесь народ — воїни» — на Великій китайській рівнині це тільки гасло або мрія, а в монгольському степу це гасло вже декілька тисяч років тому стало «реальністю».

Чим ближче було до призначеного місця, тим густішою ставала атмосфера напруження в загоні. Незадовго перед цим вовча зграя знищила цілий табун військових коней і вже здобула чималу перемогу, тож мешканці Орхонського степу тепер докладали всіх зусиль, щоб поквитатися з ними, однак результат цієї битви був поки що нез’ясований. Чень Чжень теж почав переживати, чи не ризиковано було тут намагатися побити вовків, слух і нюх яких значно перевершують людські, їхньою ж зброєю — вдаватися до нічної битви, несподіваного