Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У череві дракона 📚 - Українською

Читати книгу - "У череві дракона"

268
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У череві дракона" автора Микола Данилович Руденко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 219
Перейти на сторінку:
собі безмір таємничого. Можна навіть сказати так: це вже є Ф і з и к а Субстанції. Нічого для пальців, для відчуттів — тільки для розуму! Грань фізичного й метафізичного…

Щось гучно ляснуло над водою — раз, другий, мовби із місячного сяйва вихопився казковий пастушок і заляскав конопляною пугою.

Юрко також прокинувся. Він був син лугового сторожа, набачився браконьєрів, тому поетичні образи його не відвідали.

— Хто стріляв?..

Обидва наблизились до краю горища, де серед комишових снопів зяяв прямокутник зоряного неба. Вниз по течії метрів за сімсот серед затоплених лугів лишався невеликий острівець — це там шастав по кущах промінь потужної фари. Мотор катера то ревів по-звірячому, то змовкав. На тлі підсвічених фарою лозняків можна було розгледіти дві чоловічі постаті. Сніп світла, перевитий жмутками нічного туману, вихоплював із темряви щось крихітне, рухливе — тоді із катера била дубельтівка.

— Ну й наволоч, — вилаявся Юрко. — Ось вам, будь ласка, двоногі гримаси еволюції. Як же цих нелюдів відігнати? Батько рушницю забрав.

Лише тепер Мирон Сидорович збагнув, що діялося на острівці. Вода виявилася спритнішою від лугових зайців — десь відрізала їм вихід у ліс. Найчастіше в ці скрути потрапляє заяча молодь. На якомусь п’ятачку зайців скупчується стільки, що їх можна брати голіруч.

Юрко шугнув униз, в залиті водою сіни, а за кілька хвилин видерся на горище з піонерською сурмою в руках.

— Спробую. Якщо котрийсь із них служив в армії — не залишаться байдужі. Це вже перевірено.

— А сурма звідки? — запитав Грива.

— Батьки не тільки сурму — колиску готові до мого сорокаліття зберігати. Кажуть, воно ж їсти не просить.

Над нічною повінню неждано-негадано пролунав сигнал військової тривоги. Гриву він мало не оглушив, браконьєри одразу ж вимкнули фару. Юрко знову засурмив — тривожні звуки, різкі й сильні, покотилися над металевим зблиском освітленої місяцем води. Мирон Сидорович уявив себе на водяному безлюдді, та ще й за отакою шкодою — військова тривога, що лунає так близько, мимоволі мусить спантеличити. Суденце з вимкнутими вогнями проторохтіло зовсім неподалік — і Гриві здалося, що то був катер, на якому вони не раз виїздили на риболовлю з Андрієм Даниловичем.

Наступного дня Мирослава приготувала тушковану зайчатину.

— Андрій Данилович двох зайців подарував, — пояснила вона з неприхованою гордістю. — Такого мисливця шукай — не знайдеш. Просто жах!..

Мирон Сидорович сумно посміхнувся: цього разу Мирославине «просто жах!» прозвучало цілком доречно. Гидливо поморщився й відсунув тарілку. Зате Сергійка аж ніяк не діймали екологічні сумніви — їв, аж за вухами лящало. Що ж до Мирослави, то від неї не сховалися нервові жести чоловіка — вони знов її насторожили. Їй щоразу частіше здавалося, що в очах Мирона є щось хворобливе.

Розділ п’ятнадцятий

Машина була напакована ще звечора. І Мирон, і Мирослава впродовж тижня занотовували, що слід взяти в дорогу, але ж не позбулись відчуття: десь-таки не все гаразд, щось істотне забули. Проте знали, що так буває завжди, отож, іще раз перевіривши газ, електрику, воду, неквапно замкнули квартиру й вивели сонного Сергійка, що безтямно терся об заклопотаних батьків, до припорошеної світанковою вологою машини. Сергій одразу ж звалився на заднє сидіння й заснув серед валіз та рюкзаків.

Уже відчинивши дверцята, щоб пірнути в неспокійний затишок «Волги», Мирослава кинула погляд на четверо вікон шестикімнатної квартири Андрія Даниловича, яка містилася на другому поверсі — через площадку від їхніх дверей. Всі вікна були зачинені, ніхто звідти не виглядав. Це було природно, бо господарі мешкали на дачі, та все ж Мирослава на якусь мить затрималась, мовби очікуючи, що ось-ось має статися чудо. А й справді, чому б Андрієві Даниловичу не заночувати вдома — бодай заради того, щоб визирнути з вікна, коли Мирослава сідатиме в машину?..

Київ був щедро умитий нічним дощем. У парках і скверах, в насиченому квітковими запахами повітрі вчувалася цнотлива незайманість — за ніч природа повернула місту той дух, який панує над приміськими заплавами й урочищами. Цікаво, в якій із європейських столиць, окрім української, в самісінькому центрі можна почути солов’їну пісню?

За містом, серед бориспільських лісів, зустріли схід сонця — воно полум’яно продиралося крізь соснове гілля, забарвлюючи зелений світ у звичні кольори червневого ранку. Мирон Сидорович подумав про шкоду, котра виникає від надмірного звикання, — наші почуття час від часу слід відсвіжувати стимуляторами активної фантазії. Ось так, наприклад: на якусь мить слід уявити, що це не твоя планета — ти опинився на Марсі, на Венері або деінде й зненацька побачив оцю ранкову картину. Як би вона тебе вразила своєю красою! А тут, на Землі, серед райських кущів, ти вже й раю не бачиш. Хоч де ж іще є така прекрасна планета?..

Мирослава сиділа поруч. Не повертаючи голови, Мирон відчув на собі її знервований погляд. За хвилину вона рішуче мовила:

— Дай я поведу машину.

Гриві не спало на думку, що дружина стежила за виразом його обличчя, — їй знову видалося, що в його очах є щось ненормальне. Так тепер буде завжди, коли Мирон занурюватиметься у глибоку задуму. Може, й справді цій жінці здавалося, що природний стан людської психіки — бездумна насолода життям? А проте їй таки й цього не здавалося — вона жила за стандартами, котрі не вимагали жодного напруження думки. Все наперед розписано, визначено, кимось продумано до найменших дрібниць. Лишалося просто виконувати. Може, й несправедливо було б вимагати від Мирослави чогось більшого — цим вона схожа на міріади інших людських істот, котрі впродовж віків за будь-яких устроїв та ідеологій звикали покладатися на те, що несла традиція.

Мирон спинився на узбіччі, вийшов з-за керма. Мирослава, мабуть, наперед приготувалася до водійських обов’язків: була вдягнена в джинсовий костюм, половина обличчя ховалася під великими, схожими на маску, темними окулярами. Торкнулася рукою кишені трохи

1 ... 85 86 87 ... 219
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У череві дракона"