Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

І тому ми вважаємо його надзвичайно здібним! Ми вже писали про це, але хочемо підкреслити ще раз. Адже Коля і оповідання добре пише, і вірші. Тільки він вам їх не показує, бо він надто скромний.

Ми дружимо із уральськими піонерами і знаємо, що вони також пишаються чи принаймні скоро пишатимуться вашим сином Миколою Незлобіним! Ми хочемо, щоб і ви ним пишалися! Певна річ, в душі… А йому про це знати не обов'язково. І, звичайно ж, не кажіть йому про цей наш лист, бо він дуже розсердиться, розстроїться, а йому зараз потрібні міцні нерви, щоб командувати «Загоном Справедливих».

Якщо ви не повірите, що лист цей і справді прийшов із Заполяр'я, гляньте на поштовий штемпель — і одразу переконаєтеся!

Заздримо, що у вас такий чудовий син!

Від імені заполярних піонерів

Ольга Воронець, Володимир Артамонов

Коля пише Олі

Дорога Олю!

Вчора Олена Станіславівна сама нагодувала моїх риб. В обох акваріумах… Коли я увійшов до кімнати, батько тримав у руках тарілку з крихтами, а вона сипала крихти у воду і при цьому чомусь промовляла: «Ціп-ціп-ціп…» Нібито в акваріумах плавали курчата. Мабуть, вона годувала риб уперше в житті.

Я до того здивувався, що навіть не подякував їм. А Олена Станіславівна сказала, що «раціон у риб має бути різноманітніший», що вона візьме в одного інженера у їхній проектній конторі книгу Брема і довідається точно, чим «слід годувати». Що з ними обома сталося — і з батьком, і з нею? Не можу зрозуміти!

А сьогодні на великій перерві Левко Звонцов влаштував бесіду зі мною, або, як він сказав, інтерв'ю. Він попросив, щоб я розповів «нашим радіослухачам про деякі подробиці переселення Ганни Іллівни в нову квартиру і про своє шефство над нашими молодшими товаришами-жовтенятами». Я нічого не сказав.

Тоді Левко на всю школу оголосив, що інтерв'ю вийшло дуже цікаве і змістовне. Він сказав, що радіослухачі, звісно, оцінять. мою скромність і що вона прикрашає кожну людину, а надто командира «Загону Справедливих».

Тепер, значить, я командир. Але як командувати, не знаю. Може, ти, як і досі, даватимеш мені завдання, а я їх виконуватиму? Чи просто підказуй мені, що робити. Чекаю на твої листи!

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Підказувати я тобі більше нічого не буду. Адже не підказувала ж я тобі налякати Єрьомкіних дитячою кімнатою чи зробити Білку моєю особистою «посланкою». Ти сам здогадався. І все інше сам придумаєш. Я впевнена!

У мене до тебе є одне прохання. Надішли мені, будь ласка, свою фотокартку. Артамонов теж дуже хоче поглянути на тебе. Правда, у мене є фотографія всього нашого класу, і я сказала Артамонову: «Відшукай тут Колю!» Він у десяток облич тицьнув пальцем, а в тебе ні, бо ти на цій фотографії зовсім не такий, як насправді. Ти там похмурий і злий. Одне слово, Коля Свистун! Я раніше думала, що ти такий і є. А тепер я хочу мати фотографію справжнього Колі Незлобіна, того, з яким я листуюся.

Оля

Коля пише Олі

Обіцяю, Олю, що не підведу тебе. Я зберігатиму твій вимпел, як най-найдорожче. Я завжди пам'ятатиму слова, які ти вишила золотими літерами: «Справедливість. Чесність. Сміливість». Обіцяю тобі.

Я навіть, як командир, придумав уже одну справу для нашого піонерського «Загону Справедливих». Зараз розкажу яку… Відкриємо в нашій школі дитячу кімнату, щоб такі ось діти, як Тимко, котрі цілими днями без догляду залишаються, там у нас проводили, як то кажуть, своє дозвілля. Робитимемо для них іграшки у своїй столярні. Навчимо їх усіх свистіти по-пташиному, а я даватиму сеанси «відгадування на відстані». Щоб веселіше було! Бо ж вони, якщо їм нудно стане, просто повтікають. І нехай Білка відповідає за цю кімнату, оскільки вона каже, що виховання — це жіноче діло.

От і вийде, що я майже зовсім не обдурив Єрьомкіних: у нас і справді буде дитяча кімната!

А фото своє я вислати тобі не можу, бо я ніколи не фотографувався. Я довго думав, як його бути, але фотографуватися не пішов. Чомусь не хочеться… Я посилаю тобі фотокартку моєї мами. Кажуть, що я дуже схожий на неї. Правда, картка мала і з білим ріжком: мама фотографувалася для паспорта. Перед самим нашим від'їздом, того літа… У неї закінчувався строк паспорта. Він, здається, навіть уже закінчився, і мама жартувала, що її не пропишуть у лісі.

Мама тоді цілісінькі дні збиралася в дорогу, щоб ми з батьком добре відпочили. Їй ніколи було зайти по фото, і вона попросила мене. Я зайшов… І зараз вони у мене, всі шість. Я ніколи не розлучаюся з ними, вони у мене завжди лежать у бічній кишені. Одну з них я посилаю тобі.

Знаєш, Олю, мені чомусь здається, що мама, коли була дівчинкою, характером чимось нагадувала тебе. І потім, вона теж часто говорила слова, які любиш повторювати ти: «справедливо» чи «несправедливо».

Посилаю фотокартку тобі…

Через чотири місяці знову настане літо. І, певно, в піонерському таборі, біля старого дуба, нам із тобою не доручать уже листуватися. Та ми, можливо, все одно будемо, хіба не так? І в наступному році, і через шість років, і через десять? І взагалі завжди.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Я одержала фотокартку твоєї мами. Вона справді дуже на тебе схожа. Чи, точніше, ти на неї. Ви дуже схожі один на одного.

Я думаю, що тобі біля старого дуба знову доручать листуватися зі мною: адже все-таки вони ще не зовсім