Читати книгу - "Останнє літо"

А як іще назвати все те, що в тебе на війні в руках, чи ти більший, чи менший начальник? Усе, що потрібно не тільки для самої війни, а й для людей на війні, — все при тобі. І те, чим воюють, і на чому їдуть, і чим землю копають, і чим людей годують, і напувають, і миють, і рани перев’язують — усе повинно бути при тобі, в твоєму господарстві. Все. Від боєкомплекту до індивідуального пакета в кишені шинелі.

А коли чого нема чи не вистачає, значить, поганий господар.

За Кричевом, на другому кілометрі, на повороті праворуч, замигтіли ліхтариком. Мабуть, не їм першим — як-не-як чекають уже третю годину! «От і моє господарство», — подумав Серпілін і при світлі ліхтарика, який усе ще світився в руці регулювальника, побачив Захарова, що виходив із віліса. Все-таки зустрів Захаров.

— Начальник штабу по обіді в штаб фронту поїхав, — сказав Захаров після того, як, пам’ятаючи про поламану ключицю, обережно обняв Серпіліна. — Начальник оперативного відділу працює. А в нас, членів Військової ради, як дехто вважає, вільний час завжди є — куди захотів, туди й поїхав!

— Годі клепати на себе, — сказав Серпілін. — Багато в тебе вільного часу!

Захаров навіть при світлі ліхтарика мав стомлений вигляд.

— Клопоту маєш досить?

— Щиро кажучи, справ безліч. А найбільше за останній тиждень, — пояснив Захаров і кивнув на підполковника, що стояв поруч: — Ось узяв з собою про всяк випадок Прокудіна. Коли захочеш, оператор тобі дорогою всю обстановку доповість, яка на вісімнадцяту годину була.

— На місці по карті подивимось, дотерплю, — сказав Серпілін, здоровкаючись з Прокудіним.

Він оглянувся, може, ще хтось стоїть, 8 ким не привітався, і спитав про свого заступника:

— Іван Васильович не приїхав?

— Хотів, та я відрадив, власне, заборонив, — мовив Захаров. — Трохи він занедужав.

— Знову рана відкрилась? — з тривогою спитав Серпілін.

— Ні, просто ангіна до старого причепилась. З його вдачею завтра зведеться на ноги. Поїдемо?

— Поїхали!

— А як?

— Як хочеш.

— Тоді до тебе назад сяду.

— А не розтрясе тебе на задньому сидінні? Дорога, як я пригадую…

— Давно не був. Дорога тепер у нас краща, ніж Варшавське шосе. Попрацювали.

— Дозвольте перейти до вашої машини, товаришу член Військової ради? — спитав Євстигнєєв.

— Переходь. Мабуть, скучив там, у Москві, за фронтом? Нічого, тепер знов поїздимо!

Євстигнєєв не відповів, промовчав. Знав, що тепер не поїздить.

Захаров і Серпілін сіли у віліс і проїхали перші кілька хвилин мовчки, поглядаючи один на одного. Попереду йшла машина з заступником начальника оперативного відділу Прокудіним.

— Дорога й справді непогана, — зауважив Серпілін.

— Через сім кілометрів на свою армійську звернемо. Це поки що фронтова. Та й наша дорога, мабуть, не гірша… Поїхав наш Бойко в штаб фронту, до начальника штабу. А завтра зранку і нас з тобою викликають до нового командуючого фронтом. Поїдемо представлятись.

Захаров чомусь посміхнувся. Серпілін не зрозумів чому. Його вразило, що призначили нового командуючого фронтом.

— А кого призначили?

— Невже не знаєш, у Москві не сказали?

— Не знаю.

— Генерал-полковник Батюк. Учора прибув і прийняв фронт.

— А куди ж… — почав був Серпілін, маючи на увазі колишнього командуючого фронтом.

— Поки що не знаємо. А знаємо те, що їдемо завтра з тобою знайомитися з новим командуючим — генерал-полковником Батюком. Чого на світі не буває! «Так ось куди він раптом зник з санаторію! — подумав Серпілін. — Отже, Батюк…»

Новий командуючий фронтом генерал-полковник Батюк чекав приїзду Серпіліна, якого, приступивши до командування фронтом, ще не бачив.

Із Серпіліним мав приїхати й член Військової ради армії Захаров. Батюк його не бачив від самого Сталінграда; попрощався з ним, коли відкликали до Москви без пояснення причин, а потім заднім числом з’ясовував, чи знав тоді Захаров щось, чи й справді не знав. Хотів перевірити, чи не помилився, бо вважав його за щиру людину. Виявилося, що не помилився. «Щастить Серпіліну, що він з таким членом Військової ради!» — подумав Батюк, згадавши про першого члена Військової ради фронту — Львова, якому тільки-но дзвонив.

Порученець Львова відповів, що товариш Львов ліг о шостій ранку і ще спить. Навіть не спитав, як зробив би на його місці будь-хто інший: чи не треба розбудити?

Спить, та й годі! Видно, думає, що хоч і сам командуючий дзвонить, а Львова все одно будити не слід. Так і не почувши цього звичного для слуху запитання, Батюк сказав сам: «Не буди. Як прокинеться, доповіси, що я дзвонив». І поклав трубку.

Львова будити він і не мав наміру. Навпаки: викликавши до себе Серпіліна й Захарова на дев’яту ранку, майже напевне знав, що Львов у цей час спатиме. Але подзвонити йому вважав за потрібне, щоб мати потім змогу сказати: «Командуючий армією і член Військової ради представлялись, хотів прийняти їх разом з вами, та пожалів будити». Зі Львовим слід бути обачним. І сам з ним зустрічався до війни, та й од інших наслухався досить і, ще їдучи сюди, заздалегідь вирішив: уперше командуючи фронтом, з самого початку не дозволяти Львову сісти собі на голову, якщо зразу не відучиш, потім пропадеш.

Але, звичайно, і Львову не можна було давати приводу для ремства, що, мовляв, не зважаєш на нього і так далі.

Львов не Захаров. Із Захаровим, бувало, і на басах зчепишся, і набалакаєш, і почуєш зайве, а потім усе-таки до якогось висновку дійдеш. І тоді все! Захаров у тебе за спиною, доповідати не буде, який ти є поганий. А цей, кажуть, полюбляє писати. Та чому