Читати книгу - "П'ять життів доктора Гундлаха"

— Невже це обов'язково? — запитав Мак-Лін, тиснучи Гундлахові руку. Погляд вже не був таким похмурим. — І все через якусь спідницю! Жінок всюди вистачає.

— Лишайтеся при своїй думці. Але бережіть касети.

— Я віддам їх на зберігання в банк. Можете на мене покластись, я все роблю на совість.

— Добре, що ви хоч щось можете ще зробити.

Гундлах знову зійшов на борт. Він покладав тепер великі надії на цього високого кощавого чоловіка. Варто було б сказати Мак-Лінові одну мудрість: «Хто торгує, на того не можна покластись», або висловитися ще цинічніше. Прощання вийшло невеселе, воно не відповідало їхнім теперішнім стосункам і тій таємниці, яка їх єднала. В око впадали відвертий цинізм, притаманний чоловікам, стриманість і небажання обминати правду. Але думки Гундлаха поспішали вперед, хоч були далеко не втішними. Він думав лише про одну жінку, незважаючи на те, то в світі були мільйони жінок, які могли б дати йому спокій і втіху.

Містечко Сан-Лоренсо взимку 1981 року мало близько чотирьох тисяч жителів, церкву, дві каплиці, десяток шинків і кафе, одного лікаря й два готелі, з яких один (біля ринку) називався «Модерно», а другий (у порту) — «Коста-Асуль». Містечко лежало в тихоокеанській бухті Гондурасу. На 13°25′ північної широти і 87°27′ західної довготи на пологому північному березі ріки Естеро-Сан-Лоренсо, в трьох морських милях вище затоки Сан-Лоренсо, що тяглася в північно-східному напрямі від бухти Фонсека. З берега затоки, густо засадженого мангровою рослинністю, звисало повітряне коріння і смоктало воду, якої незабаром так не вистачатиме країні, особливо в її глибинних провінціях. Одинадцять рік, з яких лише по Естеро-Сан-Лоренсо можна плавати на невеличких суднах, пересікають порослу пустим кущуватим лісом болотисту місцевість і впадають у бухту. Тепер, у засушливу пору року, вода в них солона.

Судна, які плавали до Сан-Лоренсо, спочатку звертали в Амапалу, щоб розвантажитись і владнати митні формальності. Тут вони брали лоцмана, бо в бухті було безліч підводних рифів і мілин. До Сан-Лоренсо доводилося рушати за півтори години до найвищого припливу, щоб прибути разом з ним у порт. Опівдні Сан-Лоренсо наче вимирав — усі мешканці відпочивали, його бруковані тротуари й одноповерхові будиночки з опущеними жалюзі на вікнах викликали асоціацію з розкопаним археологами селищем.

Щоправда, клімат тут був трохи здоровіший, ніж на спекотливому й вологому атлантичному березі Гондурасу. З Тегусігальпою Сан-Лоренсо сполучався телефоном, телеграфом і пристойним шосе. Інтерокеаніка, що тяглася від Пуерто-Кортеса, перехрещувалася під містечком з Панамериканською автострадою. Вкрита товстим шаром асфальту, який в обідню спеку лип до коліс, Інтерокеаніка гордо заходила з півночі в містечко, а виходила з нього вже вузенькою стежкою. Залізниці тут немає; Тегусігальпа — єдина столиця на перешийку, що не має залізничного сполучення з провінціями. Немає в Сан-Лоренсо і аеропорту, щоправда, вертольоти й невеличкі літаки, які не потребують спеціальної злітної доріжки, сідають просто на лузі за казармою… Експортується звідси деревина.

Сан-Лоренсо спокійне містечко. Поліція має справи хіба що з контрабандистами або з п'яницями. Якщо десь в країні після довгого затишшя і появляться партизани, що носять чорно-червоні прапори, як і сандіністи Нікарагуа, то сюди доходять про них лише чутки. Всі мешканці тут знають один одного. Містечко розташоване в глухій провінції Чолутека, що лежить в палючій, безводній долині з майже суцільним бездоріжжям, дуже бідна й мало заселена. Взимку і навесні тут не буває опадів, і земля засихає, як камінь; випалена сонцем савана спроможна прогодувати лише небагатьох. Серед жовто-коричневої трави ростуть кактуси й великі живучки з вузлуватим галуззям, оповитим орхідеями з великими м'ясистими квітами і дивовижними плодами; мешканці села роблять з них посуд і пляшки, як і тисячі років тому. Коли на перешийку ще були дрімучі джунглі, тут процвітала колиска культури древніх майя. Мов дикі велетні, височіють залиті потоками лави гори, під далеких вулканів Сальвадору над вилискуючою сріблом затокою, немов гігантське шатро, розкинулося блакитне небо, а понад берегом тягнуться скалисті островки аж до гірського пасма Чінчайоте, що виграє здалеку кольорами лаванди з фіолетовим відтінком. Звідси, від напису на дорожній табличці «Дісперсьйон де Аг-вас», Панамериканське шосе мчить від Чолутека аж до Естелі в Нікарагуа. Починаючи з травня і до вересня, звідси бурхливими потоками в бухту течуть ріки, а потім вони пересихають.

Гундлах знав багато чого про це ще до того, як зійшов на сушу. Протягом майже двох годин шкіпер детально розповідав йому про Сан-Лоренсо так, як він це робив до початку громадянської війни, возячи туди туристів. В кінці дерев'яного пірсу стояв поліцай у зеленій сорочці з короткими рукавами і з просякнутими сіллю, мокрими від поту, схожими на півмісяці плямами під руками. Перевіривши Гундлахів паспорт, він запитав, чому там немає візи про виїзд з Нікарагуа. Він пояснює, що і при виїзді з країни обов'язково необхідно брати візу, яку в Нікарагуа видає бюро по міграції.

— Чи, може, ви політичний емігрант? — суворо запитав він.

— Ні, — відповів Гундлах. — Я лише приїхав на екскурсію. — Він непомітно вклав у паспорт десятидоларову банкноту й знову подав поліцаєві, після чого той побажав йому щасливої подорожі.

Щаслива подорож! Гундлах сів за столик на дерев'яній веранді готелю «Коста-Асуль» і замовив бляшанку пива. Дванадцята година дня. Здається, він прибув сюди першим. Пиво було таке холодне, що він мусив пити невеличкими ковтками. «Щасливої подорожі!» Це звучало, ніби в якомусь вестерні. Як у вестерні, дерев'яними були й пристань, і цей готельчик. Дерев'яні східці, стовпи й тротуари нагадували Беліз, де він у листопаді подорожував з Гладіс. Із веранди відкривався чудовий краєвид з горами острова Тігре, над якими кружляв літачок: можливо, тим літачком Мак-Лін уже летів до Нікарагуа. Випивши пиво, Гундлах підійшов до музичного автомату, з якого линули звуки джазу; хотілося послухати пісеньку Фелісіано, але в програмі автомату нічого подібного не було.

Транзисторний радіоприймач, якого Мак-Лін забув узяти,