Читати книгу - "Порожня труна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Бідолашна, — співчутливо глянула на неї старша медсестра. — Зараз вона така щаслива, така погідна. Як їй сказати, що незабаром її попросять з клініки?»
І Данієль спробувала заговорити про це.
— Ви вже здорові, цілком здорові… Я рада і водночас мені сумно.
— Чому? — не зрозуміла Дельфіна.
— Тому, що ви покинете нас і заживете колишнім життям… Адже це дім недужих, здорових тут не тримають.
Дельфіна затремтіла, бо про таке вона не подумала. Але приховала неспокій і неквапом сказала:
— У мене ні родичів, ні родини, ні тим паче грошей — що ж мені діяти? — А тоді спитала: — Мадемуазель Данієль, чи не можна знайти мені якоїсь роботи в клініці? Це було б найкраще.
Данієль непевно махнула рукою:
— Здається, це буде нелегко: адже ви зовсім не знаєте нашої роботи… Та все ж замовлю за вас слівце.
Данієль пішла. Дельфіна дивилася їй услід і, стиснувши кулаки, сердито забурмотіла:
— Покинута… Всіма покинута. Та якби нічого не сталося, я була б щасливою і коханою, сама любила б… Мала б такого красеня, як професор Дроп, що нестямно любив мене, мов чоловік, мов коханець. — До горла їй підкотився колючий клубок. — А тепер його нема… Він помер задля мене… Помер через мене…
Молода жінка підійшла до одного з корпусів, де лежали хворі. Западали сутінки, в палатах запалювали світло, тож знадвору добре було видно все, що робиться всередині. Дельфіна зупинилася перед прочиненим вікном, чуючи й бачачи все, тоді як її саму ніхто не бачив.
У палаті на вузькій канапі, ніжно пригорнувшись одне до одного, сиділи й розмовляли молодий іще чоловік і дівчина. Дельфіна мимоволі відсахнулася.
— Вони!.. Вони!.. Це вони, — бурмотіла вона.
То були Елен і Фандор. Дівчина потроху одужувала, та й Фандор майже оклигав. Закохані звіряли одне одному майбутні плани, клялись і присягались у вічній любові.
— Елен, — казав Фандор, — я гадаю, що наші муки вже скінчилися… Трагічні хвилини промайнули, немов страшний сон. Ті жахливі нещастя, через які ми пройшли, поєднали нас навіки і наше кохання не згасне.
— Ох, Фандоре! — зітхнула Елен. — Я страждала, як і ви, але тепер забуду все, бо переді мною безмежне щастя. Жити з вами, Фандоре, бути біля вас, відчувати ваше кохання, — моє найпалкіше бажання, відколи я вас побачила. Раніше мені здавалося, що це нездійсненно, але тепер це все не за горами.
Вони палко поцілувались.
— Боюся, — проказала Елен, — боюся за наше щастя й часом думаю, що нас чекає попереду.
— А ти не думай, — заспокоїв її журналіст. — Я ж біля тебе, щоб кохати й захищати. І якщо коли-небудь знову постане на нашій дорозі Фантомас, то це йому так не минеться. Будь певна, Елен, тепер, коли ми разом, я буду куди сміливіший.
У двері тихо постукали — ввійшла мадемуазель Данієль.
— Перепрошую, — всміхнулася вона закоханим, — що заважаю, проте не надуживайте побаченням. Не забувайте, що мадемуазель Елен тільки одужує. Пане Фандор, я мушу вивести вас, Ідіть до себе, нехай дівчина відпочине. — І додала, щоб утішити: — Завтра ще буде день і ви знову побачитесь.
Фандор поцілував простягнуту Елен руку і подався до сусіднього корпусу, де лежав у палаті зі старим паралітиком, який з ранку до вечора незворушно пихкав люлькою.
Дельфіна Фаржо заціпеніло дивилася знадвору на все те, хвилювання забивало їй дух.
— Елен і Фандор! — пробурмотіла вона. — Отже, вони кохають одне одного… І не приховують цього… Вони щасливі!
Безталанна жінка знала Елен і Фандора й раніше. Вона зустрічалася з ними під час своїх трагічних пригод. Дарма що пов'язана з Фантомасом, вона не раз бачила Фандора й чула від нього про Елен. Тепер закохані викликали в пам'яті Дельфіни зовсім не втішні згадки про колишнє безладне життя. Та й Дельфіна, відколи почалися її злигодні, вбачала в Елен суперницю. Коли ще Дельфіна була закохана в іспанського інфанта, то дізналася, що Елен, хоч і не прагнула цього, здобула його прихильність, і той відтоді уникав Дельфіну. Та страшенно лютилась і не могла простити цього Елен. Проте згодом те забулося: адже коли Фантомас живцем поховав її, вона збожеволіла від жаху.
Та відколи до неї повернулася тяма, Дельфіна Фаржо невідступно думала, що саме Елен, Фантомасове поріддя, — вона щиро вірила, що Елен — донька того нелюда, — повсякчас стає їй на заваді, заважає іти обраним нею шляхом.
— Господи! — бідкалася вона, роздивляючись палату Елен, — як я страждаю. Яка я нещасна! І як я її ненавиджу!
Люто ошкірившись, із стиснутими кулаками, Дельфіна Фаржо дивилась, як Елен, вочевидь стомлена, вмостилась у великому кріслі й заплющила очі. Дельфіна несамохіть підступила ближче й зазирнула всередину.
— Я ненавиджу, ненавиджу, — бурмотіла молода жінка. — Он вона яка гарна й щаслива, що кохає і її кохають… А я теж маю право на щастя, проте страждаю… Моє майбутнє сумне й похмуре, але що я вдію? Звідси мене виганяють, я всього позбулася… Навіть не можу кохати, кого хочу, бо його відібрала смерть.
Її несамовиті, сповнені ревнощів очі прикипіли до Елен, яка щасливо всміхалася уві сні; їй, певно, снилося щось приємне.
Дельфіна раптом розчахнула вікно й нечутно перелізла через підвіконня. Ледь переводячи дух, нахилилася до Елен, злостиво роздивлялась її.
— Яка ж вона гарна! — враз зітхнула Дельфіна. А тоді її всю аж пересмикнуло: — Але як же я ненавиджу її!
Дельфіна пожвавішала. Її погляд став напруженим, як і кілька днів тому, ще до операції і смерті професора Дропа, що пожертвував собою, аби повернути їй розум. Дельфіна Фаржо, якої не бачила заснула Елен, почала щось шукати. Нишпорила в палаті, заглядала на полицю, етажерку. І раптом перед очима щось зблиснуло. Ніж! Дельфіна схопила його. Закусивши губу, з почервонілими очима підступила до Елен. Замахнулася і опустила руку з ножем на груди нареченої Фандора. При цьому несамовито зойкнула, а потім з дикунською зловтіхою кинула:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня труна», після закриття браузера.