Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

Торес так виразно побачив перед собою картину порятунку, що навіть перестав стежити, куди ступає. І раптом покотився в провалля. Але в ньому не було води. Схил, що ним котився Торес, був надзвичайно слизький, і, хоч як він чіплявся за нього руками й ногами, спинитися йому не пощастило.

Докотившись до самого долу, Торес кілька хвилин лежав приголомшений і не міг звести духу. Опритомнівши, він найперше звернув увагу на якусь чудну річ під рукою. Він ладен був заприсягтися, що намацав у ній зуби. Нарешті він розплющив очі й зважився глянути на ту річ. І відразу полегшено відітхнув: то були свинячі зуби в побілілій від часу та негоди щелепі. Навкруги й під ним лежало ще багато кісток; придивившись, він упізнав у них кістяки свиней і ще якихось невеликих тварин.

Де бачив він таку силу кісток? Торес замисливсь і пригадав золоту Царицину чашу. Він придивився пильніше. Ох, мати божа! Це ж таки те саме місце! Він упізнав його відразу, глянувши вгору. На двісті футів заввишки круг нього були стіни з гладенького, ніби відшліфованого каменю, а очі й розум підказали йому, що звідси не може видобутися жодна жива істота.

Думка, що зненацька спала Торесові в голову, примусила його панічно звестись на рівні ноги й роздивитись. Урвище, куди він упав, хоч і велетенське розмірами, нагадало йому ямку, яку роблять собі в піску павуки. І в розпаленій уяві Тореса вималювався жахливий хижий павук відповідного до цієї ями розміру, що приховався десь і лаштується пожерти його. Однак боявся він надаремне. Дно колодязя, округлої форми, мало добрих десять футів у прогоні, і його товстим шаром укривали кістки невеликих тварин. «Цікаво, навіщо стародавні майя викопали цю пастку?» - міркував Торес. Він був майже певний, що цю яму зроблено людськими руками.

Ще до вечора по багатьох спробах Торес переконався, що вибратися з ями неможливо. Після кожної спроби він зіщулювався під стіною, ховаючися від сонця, що, на щастя, спускалося дедалі нижче, і облизував свої висохлі від спраги та спеки губи. В ямі було жарко, мов у пеклі, і він відчував, як разом з потом із нього виходить уся життєва волога. Вночі він кілька разів прокидався і марно думав, як йому врятуватися. Будь-що треба видряпатися звідси нагору, але як? Торес із жахом чекав ранку, бо знав, що ніхто не зможе витримати десять годин на такій спекоті. Поки настане друга ніч, з його тіла випарується остання крапля вологи і сонце висушить його на зморщену мумію.

Коли настав день, відчайдушний жах додав Торесові сили і підказав інший спосіб порятунку. Якщо видряпатися на стіни чи пробитись крізь них не можна, то треба шукати виходу внизу. Та й дурень же він! Йому слід було б почати вночі, а тепер доведеться працювати під пекучим промінням сонця. Торес почав запекло порпатись у купі крихких кісток. Ну, звісно, тут є вихід униз. А то б тут було повно дощової води. Дурень! І тричі дурень!

Він почав копати біля однієї стіни, відкидаючи кістки до другої. Він так квапився, що поламав нігті й до крові подряпав пучки. Але йому хотілося жити, і він розумів, що змагається за своє життя із самим сонцем. Що глибше він заривався, то маса кісток ставала твердіша, і йому доводилось спершу розбивати її прикладом рушниці, а потім уже викидати руками.

Опівдні, коли в голові в нього вже почало наморочитися зі спеки, Торес помітив на стіні, біля якої він копав, початок напису, очевидно, видовбаного в скелі вістрям ножа. Занурившись у яму по самі плечі, з повою надією в душі, Торес ревно взявся до кісток і, наче той пес, відкидав їх позад себе. Частина їх лишалась назовні, а решта знову падала в яму, але Торес працював, як скажений, і не помічав, що його зусилля гинуть дурно.

Нарешті він очистив напис і зміг прочитати:

«Пітер Макгіл із Глазго. 12 березня 1820 року.

Я видобувся з цієї бісової пастки, відкопавши тут прохід».

Прохід! Під написом прохід! Торес ізнов заходився працювати. Він був такий брудний, що скидався на велетенського крота. Пилюка набивалася йому в ніс, в очі й горло, він задихався й мусив вилазити з ями, щоб відкашлятися та набрати в легені свіжого повітря. Двічі він зімлівав. Проте сонце, що стояло в Тореса просто над головою, змушувало його знову й знову братися до роботи.

Нарешті Торес знайшов верхній край проходу. Він кинув копати. Отвір був досить широкий, щоб могло пролізти його схудле тіло, і Торес, зібгавшися, прослизнув усередину, тікаючи від пекучого сонця. Прохолода й темрява полегшили йому муки, але з радощів його серце закалатало так швидко, що Торес знепритомнів утретє.

Прийшовши до пам’яті, Торес чорними спухлими губами промимрив якусь молитву і заходився лізти далі. Посуватись було дуже важко, бо прохід виявився такий низький, що й недоросток не міг би випростатись у ньому. Місце скидалося на склеп. Під руками й колінами в Тореса тріщали ламаючись кістки, і він відчував, як гостре каміння роздирає йому шкіру. Проплазувавши футів із сто, Торес побачив ледь помітне світло. Але що більше наближався він до нього, то повільніше повз, бо почувався дуже виснаженим. Води! Кілька ковтків води, і він знову набуде сили. Проте води там не було.

Світло дедалі яскравішало. Прохід біля отвору опускався вниз під кутом у тридцять градусів, і посуватись наперед стало легше. Сила тяжіння тягла Тореса вперед. Біля самого виходу кісток збільшилось. Але вони не заважали Торесові, бо він уже звик до такого, та й був настільки стомлений, що зовсім про них не думав.

Хоч перед очима все йому крутилося, а пальці втратили чутливість, він усе-таки спостеріг, що прохід звужується й стає нижчий. Не добравшись до місця, звідки падало світло, він подумав, що той отвір буде занадто вузький навіть для його худорлявої постаті. І побоювання його справдились. Проповзши над кістяком, очевидно, людським, Торес по багатьох болісних спробах спромігся протиснути тільки голову крізь вузеньку розколину. Сонце пекло йому в тім’я, а очі впивалися волею просторого світу, куди невблаганна скеля не хотіла його пустити.

Але найгірше було те, що ярдів за сто від щілини протікала облямована деревами річка,