Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

Раптом корови занепокоїлись, повернули голови до берега й нашорошили вуха. З-за дерев вигулькнув великий олень з гіллястими рогами й підійшов до води. Корови понаставляли роги й почали бити ногами об воду так, що аж Торес почув плескіт, проте олень не зважав на їхні погрози, нахилив голову й заходився пити. Це було вже занадто для Тореса. Він закричав, як навіжений, і якби був при здоровому розумі, то сам не впізнав би свого голосу.

Олень відскочив. Корови обернули голови до Тореса, а потім знову задрімали, заплющивши очі й відганяючи мух. Нелюдським зусиллям, мало не відірвавши собі вуха, Торес утягнув назад голову і, непритомний, звалився на кістяк.

Через дві години, хоч він і не знав, скільки минуло часу, Торес опритомнів і побачив, що його щока лежить на чиємусь черепі. Призахідне сонце світило просто в розколину, і Торес завважив заіржавілий ніж із поламаним і пощербленим вістрям. Він одразу збагнув, що цим ножем зроблено напис на стіні біля проходу. А цей кістяк належав людині, що писала. І Альварес Торес раптом збожеволів.

- Ага, Пітере Макгіле з Глазго, ти мій ворог! - мурмотів він.- Пітер Макгіл з Глазго призвів мене до такого кінця! На ж тобі! І ще! І ще!

З цими словами він устромив ніж у крихкий лоб кістяка. Порох із черепа, що колись охороняв мозок Пітера Макгіла, знявшись угору, набився йому в ніс, і це розлютило Тореса ще дужче. Він напав на кістяк, трощив кістки, розкидав їх круг себе. То був бій, і в ньому Торес знищив усе, що лишалося від чоловіка, який колись жив у Глазго.

Потім Торес ще раз протиснув голову крізь отвір, щоб подивитись на світ при заході сонця. Немов щур у пастці, схоплений за горло сильцем майя, він бачив, як сутеніло і як заходила ніч, що огортала мороком і ясний день, і його свідомість.

Корови все ще стояли у воді, куняли та зганяли хвостами мух. Потім підійшов до річки й олень. Незважаючи на худобу, він нахилив голову і знову почав пити воду.

Недарма Ріганові приятелі називали його вовком Уолл-стріту. Звичайно він дуже обережно грав на біржі, але часом, немов п’яниця, пускався берега й брався за найризикованіші і найсміливіші операції. Під час своєї біржової діяльності він разів із п’ять викликав паніку на грошовому ринку, і щоразу мав від цього мільйонний зиск. Однак він рідко так шаленів і ніколи не бруднив собі рук якимись дрібницями.

Кілька років він сидів спокійно, щоб розвіяти підозру супротивників, щоб ті подумали, ніби вовк уже підтоптавсь і втихомирився. А тоді, як громовиця, вдаряв на тих, кого хотів знищити. Але хоч удари його й падали, наче блискавки, задумував він їх не з блискавичною швидкістю. На підготовку до них витрачалося багато місяців і навіть років, і плани битви терпляче визрівали до слушного часу.

Так само задумано й підготовано неминуче Ватерлоо для Френка Моргана. В основі його лежала помста небіжчикові. Ріган хотів уразити не Френка, а Френкового батька, завдати удару мертвому через його живого сина. Вісім років за життя старого Річарда-Генрі Моргана, вісім років, аж до його смерті, чекав він нагоди. Але нагода не випадала. Він і справді був вовком Уолл-стріту, та що міг удіяти він проти лева? Покійного-бо Річарда-Генрі Моргана називали левом Уолл-стріту.

Отже, прикидаючись приятелем, Ріган переніс свою ненависть із батька на сина. Але на помсту звабило його непорозуміння. Років за вісім до смерті старого Моргана Ріган спробував завдати йому рішучого удару і схибив. Та тільки він і в голові собі не покладав, що той розгадав його намір. А Річард-Генрі Морган не лише здогадавсь, а й переконався, що це правда, і тоді хутко сам вразив свого лукавого спільника. Якби Ріган знав, що старому Генрі було відомо про його зрадництво, він був би проковтнув ці гіркі ліки й не подумав про помсту. Але, гадаючи, що Морган, нечесний не менше за нього самого, завдав йому збитків просто через свою підлу вдачу, Ріган не бачив іншого способу порахуватися з ним, як знищити його або принаймні його сина.

І Ріган терпляче вижидав. Спочатку Френк не втручався у фінансові справи, задовольняючись із прибутків надійних акцій, куди вмістив гроші ще його батько. Тільки тоді, як Френк заходився організовувати «Темпіко петролеум» і вклав у нього мільйони, які обіцяли повернутись до нього з мільйонним зиском, Ріганові здалося, що нагода наближається. І Ріган не став гаяти часу, хоч його система нападу вимагала довгих місяців підготовки. Насамперед він досконало вивчив кожну акцію, що належала Френкові.

На це пішло добрих два роки. В деяких підприємствах, де було вміщено багато Френкових коштів, Ріган був одним з директорів і мав великий вплив. У «Фріско» він головував; у компанії «Нью-Йорк, Вермонт і Коннектікат» був заступником голови; в «Північно-Західній електричній» спершу підпорядкував собі одного з директорів, а далі зумів перетягти на свій бік дві третини голосів. І так скрізь, посередньо або безпосередньо, через банки чи якісь інші організації він мав напохваті всі таємні пружинки та підойми того фінансового й ділового механізму, від якого залежало Френкове багатство.

Але всі ці підприємства були дрібні порівняно з головним - «Темпіко петролеум». Тут, якщо не говорити про якісь мізерні двадцять тисяч акцій, що їх Ріган придбав на вільному ринку, він не важив нічого й не мав ніякого впливу, хоч, на його думку, настав уже час підбити під свою руку й це підприємство. Власне, «Темпіко петролеум» належав самому Френкові. Правда, в цій компанії були зацікавлені дехто з його приятелів, а надто місіс Керазес. Вона надокучала йому, навіть дзвонила по телефону. Були й інші - наприклад, Джонні Пасмор,- що ніколи не турбували Френка і, спіткавшися з ним, байдуже й оптимістично говорили про біржові справи та фінансовий стан взагалі. І це для Френка було куди гірше, ніж нервовість