Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Тоді безшумно відчинилися двері внизу, де жила вдова і коло яких невидно я стояв, — на порозі з'явилася жіноча постать. Тримала в руці свічку, і я побачив, що очі и радісно, аж щасливо, засвітилися.

— Вже б'є тебе лиха година, чортяко! — проказала крізь зуби жінка — Все це за мої сльози вдовині!

Я простяг невидну руку і затис у долоні вогник свічки. Стало темно.

— Ой, що це! — зойкнула вдова, але в цей час на неї війнуло з відчинених дверей, і вона зрозуміла, що свічку загасив вітер. Тоді вона щільно причинила вхідні двері і раптом помахала кулаком у напрямі квартири Кулаківського.

— Карай його, боже, карай! — зашепотіла палко. — Карай його, харцизяку, бо це не людина, а сатана!..

Ця сцена втішила мене так, що сльози замилування вибилися на очі: щось було в тій жіночій зненависті наївно-первозданне. Тут, у цьому домі, вже відбувалася якась історія, учасниками якої були Кулаківський і ця жінка, але мені резонно здалося, що не буде вона цікава: дрібні сусідські незлагоди, які набирають космічних розмірів, бо для участі в них запрошуються вишні сили. Як недалеко відійшли люди від свого елементарного марновірства і які вони ще діти перед лицем матінки нашої природи! В цьому їхнє нещастя і їхнє спасіння; нещастя, бо ходять заблукані та сліпі, і знання їхнє — що мацання палицею дороги. Вони й лихі через те, що безрозсудні і не можуть покласти виразних меж між добром та злом. Спасіння ж їхнє в тому, що вони отакі зворушливо-наївні, а через це й безпомічні. Безпомічність робить людину невпевненою, а раз так, вона починає мислити. Важко сказати, до чого людина домислиться в цьому світі — не скажу того навіть я зі своєю здатністю прозирати в майбутнє.

І все-таки є в глибині душі моєї щось інше. Воно часом пробуджується, і тоді я немовби враження від гарного сну зазнаю. Сну вже не згадати, але він напевне був. Оце "інше" я називаю "третім" у душі моїй, і саме воно не дає мені втішатися з людської глупоти й слабкості на повну силу. Це третє — присутність у мені мого дивака батька, про що я вже зазначав у цьому писанні. Адже я також людина, хоч, може, й не зовсім звичайна. Через це й мені треба остерігатися, щоб і зі мною не сталося, як із тим Біляшівським, який після змагання з генерал-губернатором так нагло змінився. Але я не хочу думати про нього зараз, про нього я ще писатиму. Зараз мій інтерес тут, біля вчителя фізики Кулаківського, людини, яка й досі не вірить ні в що надприродне…

Наступного вечора на слізне прохання хлопця Кулаківський згодився, добряче вишпетивши малого за його дурний страх, не йти грати в карти. До цього примусила й немаловажна обставина — не міг уже програвати; коли б це трапилося, бюджет Кулаківського був би підірваний до такої міри, що він змушений був би жити наборг. Учитель фізики недаремно викладав точну науку: із платні він виділяв чітко визначену суму, яку міг ставити на карти. Коли вигравав, участь у грі затягувалася, а за програшу він добророзумно відступав. Здається, саме таке вміння рівноважити власний бюджет і давало йому змогу ставитися погордливо до колег. Він згодився задовольнити бажання власного слуги, вважаючи, що вбиває тим двох зайців, а шпетив лакейчука більше для годиться і для заспокоєння власного сумління. Засидівся до глибокої ночі, смакуючи незвичайні пригоди "Бурсака" Наріжного, і вже повіки його почали солодко клеїтися, коли в спальню ввірвався зляканий хлопець. Був білий, як стіна, очі вирячені, а рот безтямно розтулений. В цей мент хтось лунко застукав у двері.

— Чуєте, пане? — ледве проячав хлопець. — Ви знову ломитесь у двері.

Кулаківський притьма кинувсь у передпокій, і волосі я його мимоволі стало сторчака — почув він свій-таки голос.

— Ти що, чортовий вилупку, не пізнав свого пана?! — кричав тон. — Відчиняй зараз же, бо я розтовчу тебе на м ясо!

Кулаківський розтулив рота, але слова вийшли з нього кострубаті, хрипкі й спотворені.

– Ідіть геть! — вигукнув він. — Я сам удома й нікого незнайомого в квартиру не пускаю…

— Ти, зараза! — закричав за дверима голос. — Підроблюєшся під мене й робиш з мене дурня? Постривай, я зараз виламаю двері…

Двері й справді затріщали, і Кулаківський метнув поглядом, виміряючи, куди міг би сховатися. Але ховатися було нікуди, через це він-здобувся на мужність.

— Коли лізтимете у двері, стрілятиму! — гукнув він неприродно тонко.

Я знав, що пістолета в Кулаківського нема, та й не було мені потреби висаджувати йому двері. Окрім того, я чудово відав, що внизу до замкової щілини прикипіло око вдови, яке аж тремтить од збудження й цікавості, і, хоч ту шпарину я обачно забив ганчірочкою, побоювався, що сусідка через нестримну цікавість зважиться вискочити просто до мене. Діло ж своє я зробив, тому і щез, як умів, зміркувавши, що мертва тиша після гуркоту налякає Кулаківського більше, ніж подальше страхання.

Треба було мати залізні нерви, щоб після того заснути, бо коли б щось таке трапилося зі мною, я б уже спокійно не заснув. Кулаківський також не мав залізних нервів: був певний, що на нього зроблено замах і що це хотів до нього дістатися злодій — збіг голосів та історію, оповіджену лакейчуком, він поки що до уваги не брав, вважаючи перше випадковим, а друге сонним маренням забобонного хлопця. Але для мене важило хоч би те, що страх у тому домі уже посіяно і можна дати час, аби він проріс.

Те, що вчинив Кулаківський наступного дня, знову змусило мене втіщено просльозитися: учитель фізики прибіг до свого партнера по картах, полковника Дупанова-Ростовського, оповів йому про нічний напад й позичив у нього пістолета. Він виходив від полковника з обличчям зовсім таким, яке мав на педагогічній раді, де було підсічено мої реформаторські затяги, пістолет у кишені додавав йому сміливості й самовпевненості. Всю дорогу він лапав себе за кишеню, аби втішитися з того, що зброя таки при ньому.

Я вирішив прийти до нього не о дванадцятій, а об одинадцятій, методичність у такому ділі річ ризикована, і ступав по сходах з таким грюкотом, що могли б прокинутися й мертві. Рішуче загримав і відразу ж щез, бо почув, що Кулаківський на всі ноги біжить у передпокій. Він наказав хлопцеві освітити двері і швидко їх відчинити. Сам він із пістолетом досить мужньо подався на передухіддя, але, звісно, нікого там не застав. Тоді, щоб підбадьорити себе, він бахнув угору, на що з вискотом відчинилися двері внизу, і вдова вилила на нещасного воїна відро гарячої лайки — Кулаківський поспішно заплеснув за собою двері, боячись, що замість гаданого ворога пальне в роззявлений рот своєї сусідки, яка, у свій спосіб, правда, досить гамірний, захищала спокій власних дітей. Кулаківський послав кілька прокльонів сусідці, але вже за дверима. Він був героїчно-збуджений і вважав, що налякав злодія до смерті, і той уже навряд чи зважиться навдокучати йому. Понюхав цівку пістолета, і запах пороху додав йому певності. Тож ліг у ліжко, а щоб уляглося збудження, взяв до рук книгу — з допомогою чтива не тільки любив дляти час, але й присипляв себе.

Кулаківський майже доходив стану, коли повіки починають злипатися, а книга випадає з рук, лишалося йому задути свічку й поринути в теплий сон, коли ж раптом у вітальні він почув важкі металеві кроки, які, здавалося, наближалися до нього. Кров замерзла в жилах Кулаківського, і він схопився за пістолет. Скочив з ліжка й кинувсь у вітальню, але там, звісна річ, нікого не застав. Тоді він кинувсь до комірчини, де спав хлопець, але той висвистував носом з такою безтурботністю, що в Кулаківського нервово смикнулася щока. По спині йому пішло, дружно перебираючи лапками, кілька сотень мурашок, від чого коліна раптом утратили звичну пружавість і почали тремтіти, волосся в Кулаківського було жорстке і кучеряве, але почало розкручуватися, він навіть відчув, як заворушилося воно під ковпаком і настовбурчилося. Вчителю фізики захотілося закричати, той крик уже стояв у горлі кострубатою грудкою, але стримало його те, що соромився виявляти себе вар'ятом. Кроків він більше не чув, тож навшпиньках повернувся до себе, поклав на столика пістолет, закурив і почав, сидячи на ліжку, роздумувати над основними законами фізики, розважуючи, чи не почались у нього галюцинації і чи не божеволіє він часом. Для цього він щипнув себе за руку, прикусив губу, але всі рефлекси працювали нормально. Він кашлянув для хоробрості й подумав, що немила йому сусідка могла підкупити хлопця, і той вигадав історію про подвійний його прихід. Окрім того подумав, що вдова могла попросити когось із знайомих піднятися й постукати до нього в двері, вдаючи із себе його ж таки. Кулаківського, і він зміркував, що дурний був, коли так гостро розсварився з удовою. Зрештою, свого часу він звернув був увагу на її миловидне лице, але зійтися з нею ближче й не подумав, адже та мала троє дітей, а вчитель фізики завжди визначався тверезою обачливістю і остерігався, як то кажуть "влипнути". Вдова також помітила оцю байдужість сусіда, а коли він висварив її за дим, що підіймався до його дверей, між ними зовсім зникла симпатія. Ці думки були настільки розсудливі, що майже заспокоїли Кулаківського. Водночас він весь час нервово очікував, чи не почуються вдруге загадкові кроки — єдина ланка, якої він не міг пристосувати до своєї точно вибудуваної логічної схеми — можливо, те йому й справді причулося. Готуючись спати, погасив свічку, але в цю ж мить хтось знову важко заходив ніби по кімнаті. Кулаківському здалося, що той "хтось" присутній поруч і вже підходить до його ліжка. Він закоцюб і, безсилий поворухнутися, наслухав ті кроки, відчуваючи, що в голові в нього все переплуталося, що серце шалено калатає, а ноги холонуть. У той момент почав голосно бити настінний годинник, і вибив він рівно дванадцять. Але тільки замовк останній удар, як прогримів раптом постріл, злякавши Кулаківського, аж він підскочив над ліжком. Скотившись на підлогу, він плазом поповз через кімнату. У вітальні помчав галопом на чотирьох до комірчини, в якій уже прокинувся й сидів перелякано в ліжку при засвіченій свічці лакейчук. Побачивши пана у такій не зовсім звичній позі, він зойкнув вражено.

— Ти чув постріл? — спитав, все ще не зводячись із чотирьох, Кулаківський. — Що воно таке?

— Може, це нечиста сила? — спитав перелякано хлопець.

Тільки тепер Кулаківський усвідомив, як стоїть перед лакеєм, і звівся, струшуючи з долонь порох.

– Іди ночувати до мене в спальню! — ніяково сказав він.