Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Я пішов на такий чин не без застережень, бо куди приємніше звідувати події, не беручи в них участі більшої, як спостерігач. Тут же був зачеплений мій гонор, і після глибшого розмислу, я зважився додати до колекції житейських історій ще й цю, витворену з моєю безпосередньою участю, тобто вирішив стати нечистою силою.

Кулаківський жив у двох великих кімнатах у старому, обшитому дошками будинку, половину якого було вже напівзруйновано. Щоб зайти до нього, треба було вступити в темний коридор, з якого підіймалися залізні сходи до невеличкого передухіддя перед дверима. Внизу жила молода вдова з трьома дітьми, яка утримувала себе тим, що пекла пиріжки з м'ясом і продавала їх гімназистам, — колись вона знала ліпші часи і, незважаючи на таке просте заняття, трималася не без гідності. В неї в плиті постійно горів вогонь, і дим часто підіймався по сходах і заповзав у двері Кулаківського. Часом це його дратувало, і він, вискакуючи на сходи, вживав щодо вдови далеко не компліментарні слова. Вдова відповідала тим самим, а інколи вдавала із себе глуху й німу, і я виснував з цього факту, що вчитель фізики тільки вдає із себе незворушно-мудрого — це в моєму замислі могло зіграти роль не останню. Друге, про що я довідався: в Кулаківського служив лакеєм хлопчик років тринадцяти, був він зляканий і затурканий і відзначався надмірною побожністю, через що навішав над ліжком хрестиків (був він католиком) і всіляких картинок зі святими. Кулаківського, як невіру, це часто дратувало, він не раз обсміював цю пристрасть у лакея, а одного разу мені вдалося доглянути, як він лаяв свого слугу і навіть, на превеликий жах хлопця, позривав усі його картинки. Наступного дня хлопчик знову повісив їх над ліжком, а деякі зімнуті вигладила йому праскою згадана вдова, зі старшим сином якої він товаришував, за що не раз діставав у винагороду пиріжка. Ясна річ, що лакейчук був особою вкрай забобонною і міг злякатися власної тіні не тільки тоді, коли плоттю його тіні опанує хтось такий, як я. Я дослідив, що побіч кімнати Кулаківського, якраз за глухими стінами, були порожні кімнати зруйнованої частини будинку, в яких ніхто не жив, вікна й двері там було забито дошками. Все це я взяв до уваги, розігруючи свою історію, яку збираюся детально тут записати, бо вона, як мені здається, може посвідчити про забобонну в суті своїй натуру людську. При цьому я не бажав своєму противенцю ні втрат у здоров'ї, ні у майні — просто він мав стати на певний час посміховиськом, а що був він людиною гордою, то навряд чи після того затримався б у нашій гімназії. Це й мало б стати конечним результатом моєї невеликої помсти.

Отож увечері, знаючи, що Кулаківський сидить у колі приятелів і ріжеться в карти з таким запалом, що забуває про цілий світ, я, маючи таку ж одежу, як і він, і бувши одного з ним зросту, загорнувсь у плащ, і рушив до вищеописаного будинку. Ішов по залізних сходах, немилосердно гупаючи, як чинив це й Кулаківський, ще й хрипко покашлював при тому. Голоси я вмів імітувати з особливим умінням, тож закричав і загрюкав у двері зовсім так, як щодня це чинив учитель фізики. В квартирі обізвався тонкий голосок, який питав мене, хто я такий.

— Ти що, лоботрясе, не впізнав мене, свого пана! — загорлав я п'яним голосом. — Ану відчиняй, бо я з тебе шкуру спущу!

Ці, гідні інтелігентної людини, слова були своєрідним паролем між господарем і слугою, тож миттю дзвякнула защібка, і я побачив освітлене свічкою тремтливе, перелякане створіння.

Я рушив просто на нього, не даючи йому пильніше придивитися до мене і вирвав йому з рук свічку. Хлопець злякано відскочив, а я, голосно сопучи й бурмочучи під ніс прокльони, подався у спальню Кулаківського.

— Чай будете пити, пане? — тоненько спитав у мене за спиною хлопець.

— Удавися ти своїм чаєм! — буркнув я голосом Кулаківського, і ці мої слова не були йому в дивину, так завжди вів себе вчитель фізики, програвшись у карти. Хлопчик через те безшумно шмигнув у темну кімнату, де клав ліжко.

У спальні я випив склянку води, яку неодмінно хлопець ставив на нічний столик і, натягши халата, почав блукати по кімнаті, гупаючи чобітьми. Водночас я відчував зачаєне дихання лакея — той все ще сидів у темній кімнаті, готовий прискочити до пана на першу його вимогу. Він знав, що в хвилини роздратування господаря гнівити не можна, бо забував тоді гуманні приписи, за які незмінно агітував у гімназії, і грозився розбити хлопця "на м'ясо". Я ходив довго, даючи час лакею заспокоїтися, а коли відчув, що він починає дрімати, гукнув його стягти мені чоботи. Сів так, щоб світло падало мені в спину, і виставив ногу. Хлопець вправно постягував мені чоботи, і я з лайкою відіслав його геть. Лакейчук безшумно зник, а я, розкидавши постіль, ліг у ліжко, викурив сигару Кулаківського, розгорнув книгу, а коли в сусідній кімнаті затихло вовтузіння лакейчука, щез, як це умів робити, залишивши виразні сліди свого перебування: свічку, зімнуту постіль, розгорнуту книгу і дим від сигари. Це було зроблено вчасно, бо Кулаківський сьогодні й справді програвся і вже ступав на залізні сходи, немилосердно тупаючи. Мала розігратися досить утішна сцена, і я із задоволенням послав своє невидиме єство услід за особою, яка принципово не вірила в надприродну силу.

Він загрюкав у двері, але не закричав — в цьому місці я зімітував його не зовсім точно. Глуха тиша відповіла на його гримання, тоді Кулаківській застукав і закричав, вже нічим не відрізняючись від моєї імітації. В дверні щілини полилося світло, і несміливий голосок запитав, хто це такий.

— Ти що, чортовий вилупку, не впізнав мене, свого пана? — загорлав Кулаківський п'яним голосом. — Ану, відчиняй, бо я з тебе шкуру спущу!

Все було так само, як чинив я, тільки я назвав хлопця лоботрясом, а він "чортовим вилупком", що, коли подумати, далеко не відстоїть одне від одного.

— Мій пан, — продзвенів за дверима голосок, — удома, він нікого не велить вночі пускати в квартиру.

На те Кулаківський затупотів ногами і почав лаятися так грубо й непристойно, що я мимоволі звів брови, адже в гімназії Кулаківський вдавав із себе людину гречну, освічену й інтелігентну. Більше того: розважливу і врівноважену, очевидно, щоб тримати таку личину, він і мусив ставати удома чимось протилежним.

— Не лайтеся, пане! — сказав хлопець. — Ось я зараз піду й розбуджу пана, нехай вам посвідчить, що я кажу правду…

Щілини в дверях почали світитися слабкіше, очевидно, хлопець пішов у кімнати, зрештою, світло пропало зовсім, але за хвилину почувся тупіт, двері розчинилися, і хлопець, уже без свічки, вилетів звідти з жахливим криком. Він, певне, спіткнувся на порозі, бо зойкнув і звалився Кулаківському під ноги без пам'яті. Вчитель фізики розгубився.

— Гей, ти, що там таке? — сказав він знічено. — Ану вставай!

Але хлопець і не подумав вставати, Кулаківський схилився над ним, а переконавшись, що він непритомний, присвиснув і кинувся в розчинені двері. За хвилину він вийшов із квартою води і почав, набираючи її в рота, фуркати на хлопчика, ставши для цього на коліна.

— Ну ти, дурний! — сказав він. — Та ж не бійся. Чи ти дурману наївся, чи клепки в тебе закрутилися? Вставай, вставай, вставай, я тобі кажу! Хіба не бачиш: це я — твій пан! Вставай, вилупку! — Він навіть турнув малого під бік.

Кулаківський вернувся додому підхмелений і поширював від себе такі запахи, що мені, непитущому, аж у голові наморочилося. Хлопчак, зрештою, опритомнів, очевидно, не так від води, якою на нього бризкано, як од нестерпного сивушного духу.

— Ой пане! — сказав він, сідаючи. — Таке тут сталося.

— Що ж тут сталося? — спитав Кулаківський, не зводячись із колін.

З квартири в розчинені двері падав слабкий відсвіт від запаленої свічки, і в цьому міражному й хиткому сутінку постаті Кулаківського та хлопця були лахматі й безтінні. Схвильований голосок оповідав панові про пригоду, що сьогодні додому являвся не один Кулаківський, а два, що той, перший, Кулаківський говорив пайовим голосом, випив склянку води, перевдягся у халат, а коли погуляв по кімнаті так, як любите гуляти ви, пане, наказав скинути чоботи, і він, лакейчук, те вчинив, от пропасти йому на цьому місці! А тепер ви, пане, знову стукаєте, хоч я добре знаю, говорив лакей, що ви лягли в ліжко, засвітили свічку й читали, і такий на нього, лакейчука, жах напав, що й досі його всього трусить.

— Ти що, не впізнав мого голосу? — суворо спитав Кулаківський.

— Через це й страх мене взяв, що пізнав. І того разу впізнав. Побіг до вас, бо ви були в ліжку, щоб спитатися, чи пускати вас, але вас у ліжку вже не було, а голос з-за дверей усе-таки ваш, ну я й перелякався, аж душі в мене нема.

— То це перед тобою я чи не я? — сердито спитав Кулаківський.

— Не знаю, що й подумати. До того ви також були ви, то я й пішов спитати вас, чи вас пускати, але вас у ліжку вже не було, бо опинилися вже за дверима. А постіль, можете самі глянути, зім'ята, і книга розгорнута, і свічка ваша горить.

Кулаківський нарешті звівся з колін і став у меркітливому блідому світлі величезний і грубезний, наче виріс і поширшав удвічі.

— Я так злякався, — жебонів хлопчак, — що й досі не можу втямити, як ви вийшли і хто за вами зачинив двері.

— Ти набитий дурень! — сказав Кулаківський сердито. — Тобі наснилося казна-що, от ти й коверзуєш…

— Наснилося? Мені? — здивовано спитав хлопець і звівся й собі, ставши вдвічі вищим та ширшим.

– І не інакше, — вже спокійно сказав Кулаківський. — Валявся на моєму ліжку і возився з моєю книгою.

— Ох, пане! — видихнув хлопець. — Я можу побожитися, а коли хочете, на євангелії поклянусь, що ані крихти не брешу, А книга ваша мені нащо, коли в ній малюнків нема і читати я не вмію.

— А все-таки знаєш, що в ній малюнків нема! Іди в хату, баламуте!

Кулаківський говорив уже з посмішкою, але від мене не сховалося, що він все-таки трохи стурбований розповіддю хлопця.

— Знаєте, що я подумав, пане, — голосним шепотом сказав той. — Чи не кара це нам за те, що ви мої образки зі стіни позривали?

— Зачини губу, бовдуре! — гримнув Кулаківський і штовхнув хлопця в квартиру. За мить двері гримнули, струшуючи дерев'яну стіну, аж затремтіли з легким стогоном металеві сходи, і в домі зависла глибока тиша.