Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Он глянь! — Він раптом спинився й принюхався.

Перед нами лежала залита осіннім сонцем вулиця, їхали екіпажі, вози й коляски. Ходили люди. Одежу мали тільки білу й чорну, а може, це тільки так вдалося. Борген стояв і втягував повітря, ніздрі, з яких вилазило руде волосся, ворушилися, а очі були приплющені, хоч я знав: він пильно озирає вулицю. У цей час у повітрі щось здригнулося, ніби голуба брила простору розкололася: по хіднику, заточуючись і киваючи головою, ішла шкапа.

— Онде він, мій брат безіменний, — сказав Адольф Карлович і, ледве пересуваючи ногами, пішов шкапі назустріч. Вони ступали одне до одного, керовані несвідомим, але й нездоланним потягом. Шкапа витягла шию і стригла вухами, й Адольф Карлович з присвистом утягував у себе повітря. Зрештою, поспішив назустріч, але чудний то був поспіх, нога чіплялася за ногу. Так само незграбно поспішила до нього шкапа, наче також упилася. Я стояв заворожений: таку сцену ліпше спостерігати звіддалік. На обличчі в мене тремтіла всмішка, а очі мружилися. Листя навколо палало — велика пожежа запалила землю. Сонце лило море негарячого світла, а може, те світло точилося од листя, яке спалювалося. Я знав: триватиме це недовго. Ще кілька днів — і все потуманіє, втихомириться й упокориться. Можливо, й Адольф Карлович опам'ятається й не чинитиме безумств. У нього стане сили послухатися Ковальського, і він застібне на мундирі всі гудзики. Заходитиме в клас, тримаючи під пахвою журнала, — на нього зі страхом дивитиметься два десятки очей. Ставитиме коли, а одчайдушних гнатиме в карцер і під різки.

Адольфу Карловичу також здалося, що все навколо палає. Хиталися вогняні дерева, з калюж пострілювали жовті списи, а вгорі, серед неба, виростало із сіро-срібної хмари і розкидало навсібіч золоті пагони золоте око. Вони вже були близько одне від одного: покинута всіма стара шкапа і чоловік без роду й племені. Кінська голова розбухала в очах Адольфа Карловича — потяглася до нього пухкими мокрими губами, щоб поцілувати його у вуста: вона не була проти, щоб Берген назвав її братом. Очі її плакали від зворушення, бо не сподівалася такого щастя — ось він, сокровенний момент.

Але з Адольфом Карловичем щось приключилося. Дивився на шкапу широко розверстими очима — жах промайнув по його обличчі. Озирнувся навдокіл, а тоді замахав руками.

— Геть! — скрикнув обриджено. — Пшла, чортяка! Шкапа опустила голову й затремтіла. Сахнулася убік, аж ударилася об паркан.

— Чортяка! — прошипів Берген і звів руку, ніби хотів ударити нещасну тварину…

У той-таки день, під вечір, у дворі пансіону Рихлінського на кам'яній бруківці було знайдене тіло приватного вчителя Володимира Ковальського, який викинувся з вікна третього поверху. Він помер одразу ж, але при огляді на тілі великих травм не було. Після анатомування виявили, що всередині в Ковальського все згоріло від сірчаної кислоти. Єпископ Фіалковський спершу заборонив ховати Ковальського за християнським обрядом, але наступного дня раптом дозволив похорони. У процесії брала участь половина міста, бо для більшості ця смерть була загадкова й викликала безліч пересудів. Ще вдень, того-таки дня, Ковальського бачили на католицькому цвинтарі, де він довго гуляв, читаючи написи на надгробках. Дехто казав, що в його кімнату пробралися кинджальники, отруїли його й викинули надвір, але ніхто не чув ніякого шуму. Адольф Карлович на похорони не пішов, так само нічого не звістив він поліції, яка розпитувалася про розмову, яку він вів у трактирі з Ковальським. Ця історія дивним чином уплинула на долю Бергена, бо учні, почувши, що їхній наглядач має якесь відношення до загадкової смерті, почали дивитися на Адольфа Карловича з належною пошаною. На похоронах була музика і стільки провожатих, ніби ховали не зубожілого вчителя, а принаймні губернатора. Навіть мертвий. Ковальський зберіг загадковий вираз на обличчі, і це сприяло тому, що про нього згадували в різних кінцях міста ще з тиждень. Я на похоронах був і навіть просльозився, бо нечасто випадає побачити щось урочисте й небуденне, а окрім того, щось мене і за серце ущипнуло. Я не надав тому великого значення, хоч почуття це було, здається, справжнє.

РОЗДІЛ VII

На педагогічній раді я не втримався, щоб не викласти своїх думок, котрі, як я пожартував перед директором, могли б реформувати учбовий процес. Насправді реформатором я ніколи не збирався ставати — в наші, та чи тільки в наші, часи це річ досить небезпечна. Але тоді щось на мене найшло, і я виліз зі своїм проектом, як Пилип з конопель.

Педагогічна рада в нашій гімназії існувала не для теоретичних міркувань учителів, а була місцем легальних доносів не тільки учителів на учнів, але й на колег. Головний суддя — наш директор — розв'язував усе саморуч, і ніхто ніколи його рішень не оскаржував. Більшість учителів сиділа на тих радах, набравши в рот води, і це була, здається, найдогідніша позиція. Стати Пилипом з конопель примусило мене обличчя вчителя фізики Кулаківського, було воно самовпевнене й бундючне, цей чоловік увіч виказував погорду не тільки до всього зібрання, але й до самого арбітра. Той його вираз виникав через уміння по особливому скривлювати рота і дивитися із самовпевненим прижмурцем. Закинути йому щось у поведінці ми не могли, але поглядали на нього, особливо я і законоучитель, не без роздратування. Мене спершу це тішило, але незабаром я помітив, що дратуюся по-справжньому. Це рідко зі мною трапляється, бо навчився не тільки володіти собою, але й сам волів дивитися на світ так, як хотів Кулаківський: в нього це була якість позверхньо-позірна, а у мене внутрішньо-притаманна. Даремно кажуть, що подібне до подібного веде бог, часом подібне буває супротивніше протилежному. Отож, кажу, фізіономія Кулаківського несподівано мене роздратувала, а коли це трапляється, в мене на хребті починає терпнути шкіра. Саме тому я не втримався і заговорив про речі, які мені, молодшому вчителю, не годилося б висловлювати так самовпевнено.

— Наша каральна система, — сказав я, — тобто система різок — річ педагогічне повновартісна і дає, як кожен знає, немалі результати. Я не є і ніколи не буду проти різок, бо це б значило бути нерозумним, недалекоглядним і піддавати себе під небезпеку стати жертвою розгнузданої злочинності учнів…

Директор слухав мене, звузивши очі, й похитував у знак згоди головою, водночас я відчував його насторожене нетерпіння. Але язик мій уже пустився берега.

— Однак наша система покарання хаотично-нерегламентована, я б запропонував виробити правила, своєрідну таксу покарань, щоб кожен учень знав певне законодавство, розкладене на параграфи, і відав, скільки різок і за що має одержати. Я сам готовий скласти такі таблиці, і учень, провинившись, міг би знайти опис свого переступу у відповідній графі. Це не тільки посіє добророзсудливий страх, але й розвиватиме почуття законності. Через це учень знатиме, що не вчитель його карає, а закон, і в нього не виникатиме супроти вчителя негативних емоцій. Я сказав усе.

У директорському кабінеті, де ми зібралися, зависла тиша. Законоучитель розкрив здивовано й захоплено рота, Кулаківський зирнув на мене з презирством, Ленсаль іронічно всміхнувся. Директорове обличчя стало як кам'яна маска.

— Можливо, ви сказали щось розумне, пане Сатановський, — мовив він крижаним голосом. — Але, по-перше, жодна гімназія не має права встановлювати своїх власних порядків, вони єдино загальновживані у всій імперії, і не знизу їх витворюють, а згори — ті, що стоять над нами. Нам же не належить не тільки критикувати існуючий лад, а й висувати навзамін якісь міражні проекти; нам годиться твердо й неухильно виконувати всі прислані нам інструкції, не висуваючи надмірно власної псевдоглибокодумності. Ви зрозуміли, пане Сатановський? Наша місія не обмірковувати, а улягати, і чим точніше й грунтовніше ми це чинитимемо, тим краще й похвальніше виконуватимемо свій суспільний обов'язок служити государю й державі. Наше завдання — запроваджувати в дитячі серця дух послуху, а про більше й мріяти не годиться. Сідниця учня ліпше зрозуміє всі закони, ніж голова, — пожартував він, і між учителів прошелестів схвальний смішець. — По-друге, ваша ідея може стати призвідницею бунту, і хто зна, чи не приведе до падіння авторитету учителя, коли він раптом не вкладеться у ваші приписи й параграфи.

Останню фразу він сказав з убивчою іронією, і сміх прозвучав у кабінеті зовсім виразно, підтверджуючи ці директорські, я б сказав, небезрозумні, слова. Я швидко окинув поглядом моїх колег і побачив, що в одного з них, учителя латини Міхневича, гарячкове поблискують очі.

Я спершу подумав, що мої слова запали йому в серце, але, придивившись пильніше, збагнув, що він простісінько радіє з моєї поразки, як і всі інші. Зрозумівши це, я, за своїм звичаєм, відчув не уразу, а задоволення, марнославство — почуття для мене чуже.

— Повністю визнаю за вами рацію, пане директоре, — схилився я у чемному поклоні, стаючи знову тим, чим були всі інші, тобто нічим. Зрештою, ніякого вільнодумства в моїй пропозиції не було, і ніхто не подивився на мене з підозрою, навіть Траутфеттер.

Цю історію можна було б і не записувати, коли б не учитель фізики Кулаківський. На його обличчі після моєї капітуляції засвітилася така непогамована радість, що я трохи розгубився: те, що відчуваю втіху від інших я — річ одна, а зовсім інше, коли хтось кпить із мене. Тоді я стаю непроникне холодний та гострий, учнів немилосердно шлю в карцер, силою волі встановлюючи свій авторитет; між колег тримаю його вже тим, що веду відлюдницьке життя, дивлячись на всіх трохи звисока, а часом сходячи до позірно люб'язної прихильності, що людям неодмінно подобається. Окрім того, я ні з ким не задираюся і користуюся, таким чином, славою тишка, про якого всі знають, що пальця йому до рота совати не годиться. Отже, я нікому не стаю поперек дороги, водночас виразно даючи знати, що зневажати себе не дозволю, і ця позиція при моєму становищі найрозважливіша. Саме тому мене кольнуло, коли я уздрів відверту до себе зневагу від Кулаківського, і бажання помститися ворухнулось у мені. Я рідко користуюся своїми здатностями для пустопорожньої гри, але тут обійтися годі було, я вирішив у певний спосіб збити йому пиху і змушений був узяти активнішу участь у його житті, зігравши на його елементарній упевненості, що він аж нітрохи не вірить у надприродню силу.