Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Адольф Карлович перечепився тільки на порозі, я люб'язно підхопив його під лікоть.

— Дякую! — мовив по-німецькому. — Ти мене зараз не кидай! Боюся, що нап'юся сьогодні до чортиків.

"Надто часто згадуєте сьогодні чортів", — подумав я.

— Це тому, що вони мені на душі шкребуть, — мовив він і скерував свою ходу по Нільській до заїжджого дому, де я колись ледве не втрапив у пожежу.

Ішов, похитуючись і розвіюючи полами розстебнутого мундира, формений кашкет збився набік, дивився Адольф Карлович на ноги, проміння сонця падало на передки чобіт. Ішов і бурмотів, а я ступав нечутно поруч і наслухав, бо хотів почути кожне його слово.

— Цей світ легко проклясти, — бубонів він, — а нелегко зробити ліпшим. Я теж не зроблю його ліпшим, але нічим йому не зашкоджу. Знаю, чого мені бракує, але це моє знання до заднього місця. Гей, ти! — повернувся до мене. — Слухаєш мене? Я тобі збрехав, бо в юності таки начитався до чорта книжок. Але то були, здається, не ті книжки, що потрібно. Вони не лікували душі, а тривожили. Тому я й прийшов у цей світ тривожний. Діти мене й не полюбили через те, що я тривожний! Що за мною чорні думки хвостом волочаться і, хоч не пускаю їх у себе, вони біля мене товчуться. Я такий собі: ні добрий, ні злий, і це вже також біда. — Він раптом випустив у порох дві сльозини, і вони, обкатавшись, затемніли перед ним чорними кульками. Стояв і дивився. — Справа тут значно простіша, ніж гадаємо. Кожен із нас, як би високо про себе не думав, — ніхто! Навіть ти! — Він повернувся і тицьнув у мене пальцем. — Ніх-то!

Я поблажливо всміхався. Саме так, щоб не образити його, але й виявити свою незгоду.

— Біда в тому, що ми всі од лиця свого утікаємо. Я теж, не думай, що так уже високо себе ставлю. А нам утікати від нього не треба, нам шукати його варто. Бо, втікаючи від загубленого, ми були б ідіотами, коли б сподівались у цей спосіб загублене знайти.

Я безшелесне плив біля нього і всміхався. Тією усмішкою, яка лежала в мене на обличчі зранку, ще в гімназії. Було втішно слухати це самокатування. Воно тільки порожня полова, яка відвіюється вітром, адже все залишається, як і було. Адольф Карлович мудрий тільки під мухою, завтра він знову терпітиме капості учнів і знову хотітиме напитися. Проголошуватиме мудрі монологи, і це буде не більше, як п'яний лепет, як б високі й світлі думки його не навідували. Він не вписується у життя так, як більшість наших учителів, через це й цікавий мені. Істина проста: чим догідніше вкладаєшся у житейське ложе, тим меншу тягнеш за собою історію. Люди ж з історіями — це білі ворони, кожен по-своєму тертий життям, а може, знівечений. Ті ж, без історій, — гладенькі, як галька; життя котить через них свої хвилі і не зрушує з місця.

Адольф Карлович тим часом підійшов до трактиру в заїжджому домі, він мав ще досить розважку в голові, бо перш, ніж зайти, вийняв портмоне й перевірив, чи вистачить йому розплатитися. Грошей було досить, він ствердно хитнув і переступив поріг. Відразу ж йому назустріч звелася бліда, худа, горбата постать і замахала рукою: був то мій співподорожанин Ковальський, тепер учитель пансіону Рихлінського. Берген радісно йому закивав і вже й думати забув про такого чемного й ненав'язливого співрозмовника, як я.

— О, гер Ковальський, гер Ковальський, послухайте, що ці увірвителі зі мною зробили! — заговорив Адольф Карлович, вже встигнувши собі на ходу замовити пригощання.

Розповів Ковальському історію з конем, а тоді з поворозами, на що його співрозмовник тільки скрушно похитував. Вряди-годи вони зближали чарки й цокалися, розхлюпуючи трунок.

— Так, так, — казав Ковальський. — Я вас розумію. Але послухайте, що вам скажу…

— Ні, вислухайте мене, — гаряче говорив Борген. — Чи можна збиткуватися над людиною? І у святого не вистачило б терпіння!

Він розповів третю історію, мені ще не відому. Після вечері й молитви (це відбувалося на першому поверсі) учні пішли на другий поверх до спальні, а Адольф Карлович заскочив у свою кімнату покурити і ковтнути чогось підбадьорливого… У цей час він і почув несамовиті крики:

— Пожежа! Горимо! Рятуйте, хто в бога вірує!

— Я мчав, ніг під собою не чуючи, — оповідав смутно Борген. — Заскакую, а вхідні двері всі у вогні, а зі спальні — крики про спасіння. І що б ви думали вони вчворили? Поставили на двері драбину, і, коли я шарпнув їх до себе, драбина звалилася на мене..

Ковальський засміявся.

— Ви теж смієтеся, гер Ковальський? Значить, ви сьогодні не співчуваєте мені? Тоді я піду геть, гер Ковальський! Хіба ви не бачите, що я захмелений, аж світ мені в очах крутиться. А раз так, не ображайте мене хоч ви…

Він смутно подивився у вікно і раптом побачив: там, за вікном, пожежа. Палає жовтим полум'ям дерево, тріпотить, труситься — золоті листки задзвонили. Він подумав: а може, й справді в нього галюцинації. Може, діти ні в чому не винуваті, а він тільки напасті їм приписує? Але ні! Він тоді відкинув драбину, а вони, мерзотники, ще й шворку перетягнули, і він погримів.

— Смійтеся, гер Ковальський, — повернув він очі до приятеля, — я вдруге погримів.

Але Ковальський уже не сміявся, сидів так само блідий і так само смутний, а рука його, що лежала на столі, була синювата.

— А ви чому зараз не в пансіоні? — спитав Берген.

— Людині з моїми вадами, — сказав смутно Ковальський, — не можна викладати ані в гімназії, ні в пансіоні.

— З чого ж тоді хліб їстимете?

— Я не певен, — так само смутно відрік Ковальський, — що мені його потрібно їсти… Розкажіть ліпше, як закінчилася та історія з вогнем.

— Поки я гасив вогонь, а горіли портьєри на дверях, крики стихли, стало тихо й темно.

— Як у романі зі щасливим кінцем, — озвався Ковальський.

Він, Берген, наробив крику, прибіг лакей, проте всі мирно спали, тільки пахло горілим.

— Вони знову почали казати, що це галюцинації…

— Покиньте службу надзирателя, — серйозно сказав Ковальський.

— А куди піду?

— Викладайте німецьку мову. Адже добре її знаєте?

— Чи знаю я німецьку мову? — здивувався Берген.

— Ну, звісно, ви ж німець. Там ви хоч колами відвоюєтеся. Огородите себе, пане Бергене, колами від світу, як Робінзон Крузо. А потім виявите, що хижих звірів на острові немає.

— У вас чорний гумор, гер Ковальський, — сказав Борген. — Чи не відчуваєте, що біля нас сидить хтось третій?

— Відчуваю, — сказав Ковальський. — Це наша невлаштованість у цьому світі.

— О так, так, — захитав головою Берген. — Ви мудро й точно висловилися. Давайте за те вип'ємо.

Вони випили. Дивились один на одного і співчували.

— Ви вже вконтентовані? — спитав Ковальський пошепки.

— До чортиків, — відповів так само пошепки Борген. — А ви?

— Я ніколи не буваю п'яний, пане Бергене. Я буваю од випивки тільки смутний. Чим більше п'ю, тим більш смутнішаю. Тоді світ мені бачиться догори ногами.

— Це він бачиться вам нормально, гер Ковальський.

Горбань засміявся, але силувано.

— Цього разу не з вас сміюся, пане Бергене, а з вашого дотепу, — чемно зауважив він. — Мило ми з вами побалакали.

— Хочете йти? — спитав Адольф Карлович зовсім серйозно. — Але куди?

— Недалеко, пане Бергене, — сказав Ковальський і звівся. — На той світ…

Я здригнувся. Обличчя в Ковальського було синє. Він поправив на грудях крават, узяв капелюха й обережно наклав його на голову. Очі його блищали, а вуста були підтиснуті.

— Мені сміятися з вашого дотепу чи плакати? — спитав Борген.

— Ні те, ні друге, — спокійно відказав Ковальський. — Я сьогодні дійшов до вирішальної і зовсім не дурної думки. Людина не може жити сама. Коли в неї є родина чи хоч би родичі, вона має повернутися до них. Коли ж її родичі в могилі, вона має повернутися до тих могил. Правильно я сказав?

— Цілком, — сказав Борген, ледве повертаючи язиком. — А коли немає ні того, ні другого?

— Знайдіть такого ж самотнього, як ви, і, коли він не заперечуватиме, назвіть його братом… Здорові будьте, Адольфе Карловичу!

— Ви справді на той світ? — спитав Борген, нетямкувато викруглюючи очі.

– І не ближче, — відповів із усмішкою Ковальський. — І знаєте, що вам при відході скажу. Я пишаюся, що мав такого приятеля, як ви!

Випрямився, наскільки міг, і легкою ходою пішов із трактиру, ніби виходив із найвишуканішого палацу. Борген дивився вслід широко розплющеними очима, жах промайнув по його обличчі.

— Гей, ти! — тихо гукнув. — Ти ще біля мене? Але мені не хотілося відповідати. Я заплющив очі, а відтак став двічі невидимий. Знав, не бачить він мене, та й не потрібно вже це йому: що може додати до своєї історії? Було очевидно: страх у його душі також не марниця. Може, це те, що врятує його, бо тільки через страх перестане занепадати, тобто стана, як галька, обмита течією, — сірою тінню зробиться, нікому не цікавою й не потрібною.

Але він ще не хотів здаватися. Зібрав зі столу шматки хліба і засунув їх до кишені. Тоді гукнув лакея і розплатився Почав з натугою підводитися з-за столу, спираючись руками об залиті трунком дошки, і від цього рипіли йому м'язи й кістки. Стояв якийсь час, а тоді повільно почав розвертатися. Став, щоб бачити вихід, і знайшов його, залитий неспокійним осіннім світлом, хиткий і каламутний. Рушив, намагаючись не хитатися, і тіло в нього було дерев'яне. Очі стали олив'яні, а на вуста наповз зніяковілий усміх. Не хотів, щоб хтось бачив його оп'яніння, і через те ще більше здавався п'яний. Ішов до виходу помаленечку, ніби мав хтозна-скільки часу. Сонце засліпило його, і він повернув до нього обличчя.

— А вже осінь, — сказав він мені, бо я змушений був підтримати його, щоб не перечепився через поріг. — Так швидко прийшла. Не зогледівся…

"Життя теж так проходить, — подумав я — Особливо коли воно так марнується!"

— Як ти гадаєш, я пропащий? — спитав Адольф Карлович.

"Пропащий той, хто вже нічого не сподівається", — подумав я.

— Правильно, — відказав Борген. — А я ще сподіваюся. Ну, хоч би зустріти ту шкапу… Я дивився на нього з усмішечкою.

— Рушили? — спитав він і таки рушив. Дерев'яною, хиткою ходою. — Ти даремне всміхаєшся, — пробурмотів. — Чув, що сказав Ковальський? Треба мені знайти такого ж самотнього, як сам. А що, він справді пішов на той світ?

Я розвів руками: хто зна! Може, тільки жартував?

— Я теж так подумав: жартує. А ти віриш у чудеса? Я непевно рухнув бровами.

— А я вірю.