Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Отож рухався до відчинених дверей шинку, як і вона, спазматичними ривками, раз пришвидшуючи, а раз уповільнюючи хід. Я став тимчасовою тінню цього нещасного: ба, навіть у своєму падінні залишався він елементарний, цей Адольф Карлович. Тікаючи від заведеного ритму гімназійного життя, він і тут ставав механічною лялькою. Шлях його був суворо розмічений: перші дві чарки випивав у Боруха, а наступні дві — у Холоденка. Далі йшов до заїжджого дому, в якому жив я по приїзді, і тут випивав ще дві чарки. Але просиджував тут довше, похитуючись і бурмочучи під ніс, після чого знову йшов до Холоденка і знову до Боруха. Звертав на Поділ і виходив до Кам'янки. Під Замковою горою, біля скель, часто лягав відпочити, байдуже, був дощ чи сипав сніг. Спав рівно стільки, щоб протверезіти, взимку не більше п'ятнадцяти хвилин, а влітку і всю ніч. Восени — по кілька годин, так само й весною. Ніяка застуда не бралася його, хіба червонів більше, ніж годилося, ніс. Із розжареним носом приходив у гімназію й зачинявсь у своїй комірчині. Могутнє хропіння виривалося тоді в замкову щілину, й учні даремно крутилися біля тих дверей, підбираючи ключі: замок до своєї комірчини Адольф Карлович замовив у найкращого коваля міста, який працював на базарі біля Кафедрального костьолу, і той замок не міг відчинити ніхто. Навіть диму напустити в комірчину Адольфа Карловича учні не могли — на шпарину накидалося вічко. Шкапу ж у комірчину учні зуміли завести, тайкома викравши у надзирателя ключі.

Сьогодні Адольф Карлович був трохи не такий, як завжди: щось у його рухах насторожувало. Зрештою, я знав причину: Берген був сумний. Можливо, той жах, що пережив його вчора ввечері, збудив у ньому щось забуте, і він раптом здивувався, як опинився в цьому чужому краї, де в нього немає жодного приятеля або родича. Можливо, між ним і шкапою відбувся тихий діалог, і ці двоє раптом порозумілися, хоч одне — тварина, а друге — вища істота, їх, можливо, й поєднав у цей вечір той-таки сум, який і змусив Адольфа Карловича стати тихим і загадковим. Заходячи до Боруха, він звичайно вдаряв кулаком об стіл, на що лакей Боруха чи й сам господар кидалися виконувати наказ. Сьогодні ж він тільки сидів за столом і важко відсапувався. На те диво виплив з кімнат сам Борух і присів біля свого клієнта.

— Чи пан часом не захворіли? — допитувався він, прихиляючись до Адольфа Карловича. — Ой, щось пану відходить, щось йому за серце хапа! Може, пан не має зараз грошей, то я почекаю, чи ж ми не свої люди? Хіба я не знаю, що пан учитель їх мені віддасть? Хіба я йому посмію сказати "нє"?

Адольф Карлович позирнув синіми очима, сьогодні вони й справді були каламутні.

— Дві порції! — наказав коротко.

— Зараз вам буде дві порції, чому б нє? — з полегшенням зітхнув Борух. — А про гроші я у вас не питаю…

Але йому довелося сьогодні здивуватись удруге: Берген за горілку заплатив. Але не вийшов відразу, а відкинувся до стіни й сидів, майже погасивши очі.

— А що, коли він тут у мене помре? — сказав тихцем Борух жінці. — Матиму клопіт. Придивися за ним…

Борух мав гешефт у місті й подався його робити, а його вірна Рахіль почала стежити, чи не вмиратиме в шинку Адольф Карлович. Але Берген умирати не збирався. Він раптом устав, схитнувся, відсапнув і пішов просто на світлий прямокутник дверей. Об двері він, правда, зачепився, але не так, щоб утратити рівновагу.

У Холоденка Адольф Карлович випив свої дві порції одним духом. Озирнувся по порожньому шинку, а тоді так само, як у Боруха, приплющив очі й глибоко задумався. Я незримо сидів обіч нього, роздивляючись велике, порите зморшками обличчя Адольфа Карловича. Бакенбарди спускались у нього низько, з'єднуючись із бородою, зате підборіддя було виголене. Пшеничні вуса вицвіли і стриміли в безладді, а брови настовбурчилися.

— Сидиш біля мене? — спитав тихо, і я здригнувся — чи він відчув біля себе мою присутність? Але це було надто малоймовірно, досі жоден чоловік не помітив мене біля себе.

— Ну-ну, не всміхайся, — сказав Адольф Карлович. — Я і без тебе знаю свого біду.

У першу хвилю я хотів тихо щезнути, але ситуація видалася мені принадною. Адольф Карлович говорив до мене по-німецькому, втомлено й безпристрасно:

— Ці розбійники скоро доведуть мене до божевілля, — сказав він. — Наступного дня я знайшов мотузки, які ці шишибеники протягували між ліжками…

Це трапилось у позаминуле чергування Адольфа Карловича. Він уже заснув, двічі приклавшись перед тим до пляшки, схованої у комірчині, а шибеники в цей час протягли між ліжками у спільній кімнаті поворози й погасили нічники в коридорі й покої. Після того в протилежному від ліжка надзирателя кінці хтось закричав перелякано й дико: "Пане вчителю! Рятуйте! Мене душать!" Учень і справді захарчав, ніби його душили, спросоння Адольф Карлович кинувся на крик, але перечепився через повороз і гримнувся об підлогу. Зірвався, зробив новий скок і знову загримотів додолу. В цей час у спальні знявся неймовірний галас, звідусіль полетіли подушки, зовсім засипавши надзирателя. Він заволав, гукаючи лакея. Лакей, як завжди, не поспішав — за цей час юрливі постаті швидко позабирали подушки, і, коли з'явився лакей із світлом, всі мирно лежали, посопуючи. Тоді Адольф Карлович затрусив над головою руками і почав лаятися, обзиваючи учнів не зовсім достойними словами.

— Ви заважаєте нам спати, — обізвався один із учнів. — У вас галюцинації…

Сторожка тиша завмерла в кімнаті, а Берген і руки опустив.

— То мені стояти чи йти? — невдоволено спитав лакей.

— Чому не горять нічники? — роздратовано накинувся на нього Адольф Карлович.

— Ну, це діло невелике, — відказав лакей і почав засвічувати нічники.

— Мали б совість, — казав тим часом Адольф Карлович. — Я старий, утомлений чоловік. Мали б совість!..

Його голос ламався, і всі в кімнаті зачаєно дихали, тамуючи сміх подушками.

— Мали б совість і ви! — озвався той-таки спокійний голос. — Через ваші галюцинації ми не висипляємося…

Дивну неміч відчув тоді Адольф Карлович. Добре знав, що тільки йому зважуються учні викидати такі коники, він же безсилий навіть покарати їх.

— Сікти вас треба! — бурмотів він, пробираючись до свого ліжка. — Кістки вам треба ламати, безсердечним!..

На те хтось зойкав легенько, і вся кімната переповнювалася шелестом: сміх душив гімназистів. Тоді Адольфу Карловичу вперше захотілося дико закричати, схопити першого, хто втрапив би йому в руки, і… зачавити. Він ледве погасив свій порив, сів, звісивши голову, і безсилі сльози покотилися йому по щоках.

— Все? — спитав надламаним голосом. — Може, зволите спати?

— На добраніч, пане вчителю! — пройшов кімнатою голос…

Адольф Карлович розповідав мені це швидким шепотом, очі його при цьому бігали, а на обличчі лежала тривога. Я сидів навпроти урочистий і поважний, повний робленого співчуття й готовності вислухати всі скарги. Знав, що він таки побачив мене, але не зв'язує мене з тим бовваном, котрий веде зараз у гімназії уроки; він стежить за мною з хворобливою увагою, побоюючись, щоб і я не кпив із нього. Не хотів, щоб хтось дивився на нього з іронією.

— А історія зі шкапою, — мовив він. — Вони почали запевняти мене, що то не кінь, а чорт…

Засміявся, але за мить його обличчя знову стало серйозне.

— Смішно, правда? — спитав. — А знаєш, що найсмішніше? Я починаю вірити, що шкапа та не чорт, ні, а якесь відбиття мене самого у світі, чи не кумедно?

Але мені не було кумедно. Лишався серйозний і повний уваги. Мені здалося, що я трохи легковажив раніше Адольфа Карловича: не така елементарна він душа.

— Кожен, зрештою, має таке відбиття, — зашепотів німець. — У друзях, двійниках, тваринах чи рослинах, тільки я знайшов відбиття… у цій шкапі.

Я хотів сказати, що ця його думка — лиш похідне німецької романтичної літератури, якої Адольф Карлович начитався в юності, але Берген незадоволено скривився.

— В юності я взагалі не читав ніякої літератури, — сказав він і випив ще одну порцію, яку йому підніс лакей. — Я вирішив відмовитись од служби, інакше вони мене замучать. Не знаєш, чому вони в'їлися на мене?

Я хотів сказати, що світ ділиться на сильних і кволих. Кволих усі довбуть, а сильні можуть за себе постояти.

— Не кволий я, а добрий, — смутно сказав Берген. — Жодного з цих бешкетунів не побито з мого виказу. Жодного не посадив я до карцеру…

Мені здалося, що кволий і добрий — часто одне і те ж. Кволий не чинить зла, бо не має на те сили.

— Коли б це було так, — прошепотів Адольф Карлович, — то світ вартий був би прокляття…

"А він і проклятий! — спокійно подумав я. — Хіба не сказано про це в писанні?"

Тоді Адольф Карлович помахав переді мною пальцем, ніби пригрозив мені.

— Не хочу пускати в себе чорних думок, — сказав він. — А чорні думки — це ти, чи не так? На те засміявся я. Не може він знати, хто я такий!

Знову сидів загаданий, заплющивши очі, і Холоденко, як і Борух, не витримав, щоб не підійти до постійного свого відвідувача.

— Ой-вей! — сказав він. — Пане Бергене, а що вам таке?

— Сядьте зі мною, випийте, Гершку, — запропонував Берген.

— Фе, таке кажете, пане Бергене, — скривився Холоденко. — Чи б я пив ту гидоту?

— Це не гидота, Гершку, а вода спасіння, — мовив Адольф Карлович. — Аqua vitа!

— Ха-ха! — засміявся Холоденко. — А з ким ви бесідували, пане вчителю?

— З ним! — ткнув у мій бік Адольф Карлович і раптом підморгнув. — Ходить за мною і шпигує. Не знаєте, навіщо?

— Таке скажете, пане Бергене, — похитав головою Холоденко. — Хто б за вами ходив та шпигував?

— За кожним хтось ходить і шпигує, — повчально сказав Адольф Карлович. — Ми часом самі за собою шпигуємо, а це — теж він!

— Вам треба освіжити голову, пане Бергене, — похитав скрушно пейсами Холоденко. — Може, дозволите відчинити кватирку?

Тоді Адольф Карлович аж почервонів од докуки. Він звівся, став струнко й подивився сердито, навіть гнівно.

— Все можу дозволити, пане Холоденку, — сказав він владно, — але не те, щоб з мене сміялися. Голова в мене чиста, як кришталь!..

— О, ваша голова! — зацмокав Холоденко. — Яка то золота голова! Ваша голова — це щось таке, що й слів не знайду!

Адольф Карлович вийняв своє портмоне і поклав на стіл срібну монету.

— Усе вам заплатив, як годиться, пане Герці?..

— Усе, все, пане Бергене! — підхопився Холоденко. — Заходьте до мене, не минайте і не сердіться на мої дурні слова!

— Гей, ти! — сказав владно мені Берген. — Чи підеш зі мною? Та ж звісно, підеш!

Рушив, гордо випроставшись, до виходу, а я залюбки підкорився його наказові: не було мені з ним нудно.