Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

— Так, — він знімає сорочку та джинси, вимикає світло і лягає поряд.

Обіймаю Рому, зручно влаштовуюсь на його грудях і засинаю за лічені хвилини.

Мої руки обіймають його, голова втикається у плече, губи майже торкаються шиї. Душу затоплює нестерпна ніжність, усередині все дзвенить і співає. Я навіть рада, що вчора між нами виникло непорозуміння: Рома вибачився, а я дізналася про його недоліки. Зрозуміла, що він може бути запальним, різким, необачним, але через деякий час приходить до тями і не соромиться визнавати власні помилки. 

Це добре. Недоліки є в кожному з нас, але брати відповідальність за вчинки можуть далеко не всі.

Цілую Романа в плече і спостерігаю за реакцією — він і далі сопить у подушку, не реагуючи на мої дотики.

Кохаю його.

Він заплутався, боїться розпочати нове життя, бо колись втратив кохану дівчину. Він не вірить, що гідний щастя, звинувачує у всьому себе, страждає, переживає, через що різко реагує на необережний погляд чи надто особисте запитання.

Він готовий захищати мене, підтримувати і вислуховувати у будь-який час, а якщо не правий — обов'язково вибачиться, переступивши через принципи і гордість.

Він ніжний та ласкавий, виконує будь-які бажання, навіть якщо вони суперечать його поглядам. Насамперед думає про мене, а не про себе. Хвилюється через те, що не виправдає моїх очікувань, скривдить, розчарує.

Рома розуміє мене, приймає такою, яка я є. Не знаю, що він відчуває — закоханість, симпатію, пристрасть разом із дружбою? Яка до біса різниця? Він мій чоловік. Не уявляю нікого іншого поряд із собою.

Обіймаю Рому, а серце розпирає від солодко-болісного почуття. Повітря згущується, фарби тьмяніють перед очима, у вухах стукає одна фраза "Я кохаю його".

На очах виступають зрадливі сльози. Я намагаюся мовчати, відволіктися на щось інше, я цілую Романа в шию, плече, спину. До болю закусую губу, затримую подих, але все ж таки не можу втриматися. Почуття настільки сильне і всеосяжне, що мені хочеться кричати про нього, поділитися радістю з усім світом. Або хоча б із коханою людиною. Тим більше, він міцно спить.

— Я кохаю тебе, — ледве чутно шепочу.

І відразу відчуваю, як напружуються м'язи на його руках, як змінюється дихання: до цього розмірене і тихе — воно стає гучним та різким. Його шкіра ніби замерзає під моїми пальцями.

Він відсувається, відкидає ковдру убік.

Дивиться у стіну. В очах — лід і жесть.

Нарешті піднімається з ліжка і різко каже:

— Тобі час у гуртожиток. Збирайся.

І йде, закривши за собою двері. Я ще не до кінця розумію, що сталося, але знаю одне – тепер усе зміниться. Назавжди.