Читати книгу - "Якщо кров тече"

— У мене є засоби, — сказав він нарешті. — І є талант. Може вийти хороша книжка. Може, навіть з комерційним потенціалом, якщо я правильно розумію значення цих слів, коли йдеться про художню літературу. Мені важливо, щоб вона була хороша, але це не головне. Не найбільше. — Він повернувся до неї, узяв її долоні й приклав свого лоба до її. — Мені треба дописати. От і все. В цьому вся справа. А після того я вже зможу або написати ще один уже з набагато меншими «бурею і натиском», або забути про це. Я буду радий у будь-якому разі.

— Іншими словами, закрити тему.

— Ні. — Він сам використав ці слова з Елом, але тільки тому, що Ел зрозуміє і прийме їх. — Це щось інше. Щось майже фізичне. Пам’ятаєш, як у Брендона в горлі застрягла та помідорка чері?

— Ніколи не забуду.

Бренові було чотири роки. Вони обідали в «Кантрі Кітчен» у Ґейтс-Фолз. Брендон почав задушено хекати й стиснув горло руками. Дрю вхопив його, розвернув і застосував спосіб Гаймліха. Помідорка вискочила з добре чутним звуком «фльоп», наче корок з пляшки. Ніхто не постраждав, але Дрю ніколи не забуде синові благальні очі, коли той зрозумів, що не може дихати. І підозрював, що Люсі теж не забуде.

— От і в мене так, — сказав він. — Тільки у мене дещо застрягло в мозку, а не в горлі. Я начебто не задихаюся, але й не дихаю вільно. Мені треба дописати.

— Гаразд, — сказала вона й поплескала його по щоці.

— Ти розумієш?

— Ні, — сказала вона. — Але ти розумієш, і я думаю, що цього досить. Тепер спатиму.

Вона перевернулася на бік. Дрю ще трохи полежав і подумав про містечко на заході, у тій частині країни, де ніколи не бував. Але воно й не багато важило. Він був певен, що уява його виручить. Пізніше можна провести будь-які потрібні дослідження. Звісно, якщо за наступний тиждень ідея не перетвориться на міраж.

Нарешті він заснув, і йому наснився кульгавий шериф. Нікчемний та непутящий син був замкнений у крихітній, тісній в’язничній камері. На дахах стояли люди. Протистояння не триватиме — не може тривати — довго.

Йому снилося містечко Біттер-Рівер у штаті Вайомінг.

4

Ідея не перетворилася на міраж. Вона міцнішала й вияснювалася, тож через тиждень, одного теплого жовтневого ранку, Дрю завантажив три коробки припасів — здебільшого консерви — до старого «субурбана», який у них був за другу машину. Після них була спакова­на туристична сумка з одягом і милом-бритвою. Після сумки в машині розмістилися ноутбук і потертий футляр зі старою татовою друкарською машинкою «Олімпія», котра могла стати його резервом. Він не довіряв електропостачанню в НТ; лінії там мали схильність обри­ватися від вітру, а живлення в немуніципальних тери­торіях після перебоїв відновлювали в останню чергу.

Коли діти йшли до школи, він поцілував їх на прощання. Як вони повернуться, тут на них уже чекатиме сестра Люсі. Зараз же сама Люсі стояла в дверях у блузці без рукавів і потертих джинсах. Вона виглядала стрункою і бажаною, але чоло було зморщене, ніби в передчутті прийдешньої передменструальної мігрені.

— Будь мені обережний, — сказала вона, — і не тільки з роботою. Між Днем Праці і мисливським сезоном північ порожніє, а стільникова мережа здихає десь через шістдесят кілометрів після Преск-Айла. Якщо ти зламаєш у лісі ногу… або загубишся…

— Люба, я не тиняюся лісами. Коли гулятиму — якщо гулятиму, — то триматимуся дороги.

Він пильніше глянув на неї, і побачене йому не сподобалося. Не тільки насуплене чоло — ще й очі підо­зріло блищали.

— Якщо хочеш, щоб я лишився, то лишуся. Тільки скажи.

— Справді?

— Візьми й перевір.

А сам молився, щоб вона не перевіряла.

Вона пороздивлялася власні кросівки, а тоді підвела голову й похитала нею.

— Ні. Я розумію, як це для тебе важливо. Стейсі з Бреном теж розуміють. Я чула, що він сказав, коли цілував тебе на прощання.

Брендон, його дванадцятирічний син, сказав тоді: «Повертайся з чимось великим, тату».

— Я хочу, щоб ти телефонував мені щодня, містере. І не пізніше п’ятої, навіть якщо з тебе аж пре. Мобільний не працюватиме, але є стаціонарний. Ми щомісяця отримуємо за нього рахунок, я сьогодні подзвонила, щоб упевнитись. І почула не просто гудки, а старий автовідповідач твого татка. Було трохи моторошно. Наче голос із могили.

— Не дивно.

Батько Дрю вже десять років як помер. Вони збе­регли будиночок, кілька разів використали його самі, а тоді здавали компаніям мисливців, доки не помер їхній доглядач, Старий Білл. Після того вони вже не завдавали собі клопоту. Одна з мисливських груп не розплатилася повністю, а інша мало не рознесла хатинку на друзки. Усе це здавалося не вартим мороки.

— Краще запиши нове повідомлення.

— Добре.

— І попереджаю тебе, Дрю: якщо не знатиму, що з тобою, то приїду.

— Не дуже мудра думка, люба. Оті останні двадцять кілометрів Гімнистої дороги вирвуть вихлопну трубу з нашого «вольво» просто на ходу. Або ще й трансмісію уграють.

— Мені все одно. Тому що… Я просто кажу, але… Коли до тебе не йде оповідання, ти можеш його відкласти. Тоді тиждень чи два тиняєшся примарою, а потім знову стаєш собою. З «Містечком на пагорбі» було геть інакше, а наступний рік випав для мене з дітьми дуже страшним.

— Цього разу…

— Все інакше, я знаю, ти сказав це багато разів, і я тобі вірю, хоч єдине, що я знаю про цю книжку, — те, що вона не про купку хтивих викладачів, які влаштовують свінгерські вечірки в краях Апдайка. Просто… — Вона взяла його за руки й щиро глянула в очі. — Якщо все зіпсується і ти почнеш губити слова, як було з «Містечком», повертайся додому. Зрозумів? Повертайся додому.

— Обіцяю.

— Тоді поцілуй мене так, щоб я повірила.

Він так і зробив, ніжно проникнувши язиком між її губами й засунувши долоню в задню кишеню її джинсів. Коли він відхилився назад, Люсі зашарілася на лиці.

— Отак, — сказала вона. — Саме так.

Він сів у «субурбан» і доїхав до виїзду на дорогу, аж тут Люсі гукнула: «Стій! Стій!» — і побігла за ним. Вона скаже, що передумала, що хоче, аби він залишився й спробував писати в кабінеті на другому поверсі, він був певен цього, і йому довелося боротися з бажанням втопити педаль газу й погнати вздовж Сикамор-стріт, не дивлячись у дзеркальце. Але він зупинився, вису­нувши задок «субурбана» на вулицю, та опустив вікно.

— Папір! — видихнула. Вона захекалася, а на очі впало волосся. Вона висолоплювала нижню губу, а тоді вдихала її назад. — Ти взяв папір? Бо в тій хатинці ти там чорта знайдеш, а не канцелярські запаси.

Він усміхнувся й торкнувся її щоки.

— Дві пачки. Думаєш, вистачить?

— Якщо ти не зібрався написати «Володаря перснів», то мусить. — Вона спокійно глянула на нього. Принаймні тепер її чоло розгладилося. — Рушай, Дрю. Рушай і повертайся з чимось великим.

5

Виїхавши на трасу I-295, де він колись бачив чоловіка, що міняв пробите колесо, Дрю відчув полегшення. Його справжнє життя — діти, різні клопоти, домашні обов’язки, забирання Стейсі й Брендона з позашкільних занять — залишилося позаду. Він мав повернутися до