Читати книгу - "Якщо кров тече"

нього за два, максимум три тижні. Мабуть, чималий залишок книжки він уже дописуватиме серед брязкоту справжнього життя, але наразі перед ним лежало інше, яким він житиме в уяві. Ніколи не вдавалося повністю переселитися до того життя, коли він працював над трьома іншими романами, ніколи не моглося перемкнутися по-справжньому. Цього разу він відчував, що зможе. Нехай його тіло й сидітиме в хатинці без витребеньок серед лісів Мейну, але решта єства житиме в містечку Біттер-Рівер, що у Вайомінгу, де кульгавий шериф і його троє наляканих помічників муситимуть захищати юнака, котрий холоднокровно вбив ще молодшу жінку на очах не менш як сорока свідків. Захистити його від розлюченого місцевого люду буде тільки половиною роботи. А решта — доправити до окружного центру, де його судитимуть (якщо у Вайомінгу в 1880-х взагалі були округи; він з’ясує це пізніше). Дрю не знав, де старий Прескотт набрав свою маленьку армію озброєних бандитів, котрі мали перешкодити цьому перевезенню, але був певен, що врешті-решт воно прийде до нього.

Як не зараз, то коли впаде темрява.

Він звернув на I-95 біля Ґардінера. «Субурбан» — майже 200 тисяч на лічильнику — трохи сіпався на швидкості в дев’яносто, але коли Дрю наддав за сотню, сіпання вщухло і старий парубок погнав далі гладенько, як шовковий. Попереду залишалося чотири години шляху, а остання година — по дедалі вужчих дорогах, які довершувала та, котру місцеві називали Гімнистою.

Він збирався насолодитися мандрівкою, але ще більшої приємності очікував від миті, коли зможе розкрити ноутбук, під’єднати його до маленького принтера «Г’юлетт Пакард» і створити новий файл із назвою «ГІРКА РІЧКА № 1». Це вперше біла безодня під миготливим курсором не сповнювала його сумішшю надії і страху. Проминаючи міську межу Оґасти, він відчував тільки нетерплячку. Цього разу все буде добре. Краще, ніж добре. Цього разу все вийде.

Він увімкнув радіо і почав підспівувати The Who.

6

Ближче до вечора Дрю під’їхав до єдиного закладу будь-якого роду в НТ-90 — обшарпаної крамниці з перекошеним дахом, що звалася «Велике 90» (наче десь могло бути ще й «Мале 90»). Він заправив «субурбан», у котрого майже висохло в баку, біля старої ручної колонки, табличка на якій оголошувала, що «ОПЛАТА ГОТІВКОЮ», і «ТІЛЬКИ ЗВИЧАЙНИЙ БЕНЗИН», і «ВТІКАЧІ БУДУТЬ ПЕРЕСЛІДУВАТИСЯ ЗА ЗАКОНОМ», і «БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ АМЕРИКУ». Коштував бензин $ 1,05 за літр. На півночі навіть за звичайний бензин брали як за преміум. Дрю зупинився на ґанку, щоб підняти слухавку засидженого комашнею таксофона, котрий був тут ще з його дитинства, разом з тим самим (Дрю міг заприсягтися в цьому) написом, який нині вицвів так, що важко розібрати букви: «НЕ КИДАЙТЕ МОНЕТИ, ДОКИ ВАШ АБОНЕНТ НЕ ВІДПОВІСТЬ». Дрю почув гудіння відкритої лінії, кивнув, повернув слухавку на іржаві ріжки й зайшов усередину.

— Еге ж, еге ж, іще працює, — сказав утікач із «Парку Юрського періоду», що сидів за прилавком. — Диво дивне, га?

Він мав червоні очі, і Дрю подумав, чи не курив той часом чогось нещодавно легалізованого. Тоді старий витяг із задньої кишені зашморгану хустину й добре в неї чхнув.

— Трясця, як не осінь, так знов алергія.

— Ви Майк Девітт, так? — спитав Дрю.

— Нє, Майк був мій батько. Пішов від нас у лютому. Дев’яносто сім років, трясця-матір, і останні десять уже не розумів, пішки він чи на коняці. Я Рой.

Він простягнув через прилавок руку. Дрю не хотілося її потискати, бо Рой саме нею тримав ганчірку для шмарклів, але його виховали ввічливим, тож він таки трусонув нею раз.

Девітт спустив окуляри аж на край дзьобатого носа й оглянув Дрю поверх них.

— Я знаю, що схожий на татка, таке вже щастя, а ти схожий на свого. Ти ж малий Баззі Ларсона, га? Не Рікі, а інший.

— Саме так. Рікі тепер живе в Меріленді. Я Дрю.

— Ага, точно. Бував тут із жінкою та дітлахами, але вже давненько. Учитель, га?

— Так.

Він простягнув Девіттові три двадцятки. Девітт поклав їх до каси й видав шість жмаканих папірців по одному долару.

— Я чув, що Баззі помер.

— Так і є. І мама теж.

Одним питанням менше.

— Шкода. А ти що тут робиш у цю пору?

— У мене вільний рік. Подумав, що можу трохи пописати.

— О, ось як? У хатині Баззі?

— Якщо дорогою можна проїхати.

Він сказав це тільки для того, щоб не скидатися на повного рівнинника. Навіть якщо дорога в поганому стані, він знайде спосіб пробитися на «субурбані». Не для того він так далеко заїхав, щоб розвертатися.

Девітт помовчав, поки вшморгував мокроту, а тоді сказав:

— Ну, ту дорогу не просто так Гімнистою кличуть, сам знайш, і її, певно, розмило весняним потічком, в одному чи кількох місцях, де дренажні труби позабивало, але якщо в тебе повний привід, то здолаєш. Ти ж знаєш, що Старий Білл помер?

— Так. Один з його синів прислав мені листівку. Ми не змогли вибратися на похорон. Серце?

— Голова. Пустив у неї кулю, — сказав Рой Девітт, очевидно смакуючи. — Його доймав Альцгеймер, знайш? Констебль знайшов у бардачку блокнот, де Білл геть усе записував. Куди як доїхати, номери телефонів, ім’я жінки. Навіть ім’я собаки, трясця-матір. Не витримав, розумійш?

— Господи, — сказав Дрю. — Це жахливо.

Так і було. Білл Колсон був хорошою людиною, говорив м’яко, завжди причесаний і заправлений, пахтів «Олд Спайсом», завжди підказував татові Дрю, а пізні­ше й самому Дрю, коли що в будиночку потребувало ремонту і скільки точно це коштуватиме.

— Еге ж, еге ж, а коли ти цього не знав, то навряд чи й знатимеш, що він зробив це на подвір’ї твоєї хатинки.

Дрю глипав на нього.

— Жартуєте?

— Я про таке… — Знову з’явилася хустина, вологіша й пожмаканіша, ніж будь-коли. Девітт чхнув у неї. — …Не жартую. Так, сер. Припаркував пікапчика, приставив дуло своєї тридцятки до підборіддя й смикнув гачок. Куля пройшла навиліт і розбила заднє шкло. Констебль Ґріґс стояв оце там, де ти зараз, коли розказував мені.

— Боже, — сказав Дрю, і в його думках дещо змінилося. Замість того щоб тримати пістолета біля скроні тієї танцюристки, Енді Прескотт — непутящий син — тепер тримав його біля її підборіддя… і коли він смикнув гачок, куля вийшла з її потилиці й розбила дзеркало за шинквасом. Використати у власній книзі подробицю смерті Старого Білла, переказану цим пристаркуватим і ласим до кривавих деталей вороном — це, безперечно, має відтінок прагматизму і навіть експлуататорства, але Дрю не зважав. Це було надто добре.

— Погана справа, це точно, — сказав Девітт. Він намагався, щоб слова звучали з жалем, навіть трохи по-філософськи, але його голос очевидно бринів. Він теж знав, коли щось було надто добре, подумав Дрю. — Але він лишався Старим Біллом до самісінького кінця.

— Тобто?

— Тобто напаскудив у своїй машині, а не в хатинці Баззі. Він би такого ніколи не зробив, поки в нього ще лишалася дрібка розуму. — Девітт знову почав