Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Іствікські відьми 📚 - Українською

Читати книгу - "Іствікські відьми"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іствікські відьми" автора Джон Апдайк. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 95
Перейти на сторінку:
наші болячки й недуги. Винуватить їх навіть у трагедії з її віолончеллю. Але ж тут треба звинувачувати лише себе.

При згадці про них Александру тут же відпустив біль провини, який часом вкрадався в її лівий яєчник, часом — у поперек, а віднедавна — під пахви, в те місце, де Дженні колись попросила її помацати. Тільки-но воно дістанеться лімфатичних вузлів, як говорилося в чомусь, що Александра читала чи бачила по телевізору, стає запізно.

— А кого саме з них вона винуватить?

— Ну, з якоїсь причини вона ніяк не відчепиться від тієї малої задрипанки Дон. Але я особисто не думаю, що така дитина може мати подібні сили. От Ґрета має потенціал, як і Бренда, якби не гнула кирпу. А з того, про що іноді на цю тему прохоплюється Артур, здається, що з Розою особливо не поторгуєшся; він вважає її міцним горішком, інакше вони б уже давно розлучилися. Вона просто не хоче цього.

— Сподіваюся, він не нападе на неї з кочергою.

— Послухай, золотце. Це була не моя ідея таким чином вирішити проблему з дружиною. Сама знаєш, я також колись була дружиною.

— А яка з нас не була? Дорогенька моя, я ж зовсім не думала на тебе, тож якби це сталося знову, в усьому винен будинок. У кожному місці протікають певні духовні течії, хіба ти в це не віриш?

— Не знаю. Мій будинок треба пофарбувати.

— Мій теж.

— Ходімо, мабуть, пошукаємо ту штуку, доки не пішов дощ.

— Це дуже люб’язно з твого боку допомогти мені.

— Ну, я також дуже того хочу. Певним чином. До якоїсь міри. Проводжу весь час, ганяючи на своєму «корвейрі», шукаючи вітра в полі. Чогось постійно заносить, і машина виходить з-під контролю. Ніяк не доберу, справа в машині чи в мені. Ральф Надер ненавидить цю модель.

Через кухню вони пройшли до Александриної майстерні.

— Боже милий, що це таке?

— Якби ж я знала. Починалося воно як щось величезне для майдану, десь у дусі Колдера і Мура. Думала, якщо вийде гарно, то, може, вдасться вилити його у бронзі; після пап’є-маше мені хочеться зробити щось стійке. А трохи погрюкати й попрацювати з деревиною — це гарно для сексуальної депривації. От тільки руки ніяк не тримаються. Відпадають за одну ніч.

— Його зурочили.

— Може, й так. Я вже точно не один раз порізалася, працюючи з дротом; ну хіба це не неподобство, як скручується і сплітається дріт? Тож оце тепер намагаюся зробити його в натуральну величину. Не треба дивитися так недовірливо. Ще все може вийти. В мене ще не зовсім пропала охота.

— А як же твої маленькі керамічні кралечки — крихітки?

— Я більше не можу робити їх, після всього того. Аж недобре стає, коли згадаю, як топиться її обличчя, віск і кнопки.

— Треба тобі спробувати пожити з виразкою. Раніше я й не здогадувалась, де та дванадцятипала кишка.

— Так, але крихітки були моїм хлібом і маслом. Думала, може, свіжа глина надихне на роботу, тож минулого тижня поїхала до Ковентрі, а там той будинок, де я купувала чудовий каолін, стоїть весь обшитий цими бридкими новими алюмінієвими панелями. Ригачково-зеленого кольору. Вдова, яка ним володіла, взимку померла від серцевого нападу, тягаючи дрова, як розповіла мені жінка, яка там зараз живе, а її чоловік не хоче перейматися продажем глини; планує побудувати на задньому подвір’ї басейн і патіо. Тож більше не буде глини.

— Але ти все одно чудово виглядаєш. Здається, скинула вагу.

— А хіба це не один із симптомів?

Вони пройшли крізь стару повітку й виступили на заднє подвір’я, яке треба було покосити. Спершу там буяли кульбаби, а тепер — пальчатка. Гриби — коричневі кульки, від природи наділені отрутами, протиотрутами й паліативами, — під час цього сирого літа матеріалізувались у низькі вологі клапті на цьому занехаяному газоні. Навіть зараз із кожуха хмар удалині звисали хвости, рухомі жмути, котрі означають, що десь падає дощ. Хащі за поваленим кам’яним муром були стіною з бур’янів і чагарників дикої малини. Александра знала про хащі й тому вдягнула цупкі чоловічі джинси; одначе на Зукі, попід плащем, були бура спідниця в смужку й каштанова блузка з рюшами, а взута вона була у брунатні босоніжки на каблуку.

— Ти надто гарна, — сказала Александра. — Повертайся до повітки і знайди собі якісь брудні гумові чоботи десь біля вил. Вони бодай збережуть твої туфлі й щиколотки. І принеси секатора на довгих ручках, того, що з додатковим шарніром. А насправді, чому б тобі просто не принести секатора й не лишитись на подвір’ї? Ти ж ніколи так не заглиблювалася в природу, та й ця красива спідниця подереться.

— Ні-ні, — віддано сказала Зукі. — Мені й самій цікаво. Це ж як пошук великодніх яєць.

Коли Зукі повернулася, Александра стала на те саме місце серед трави, наскільки могла пригадати, і продемонструвала, як викинула злий амулет, щоб навіки здихатися від нього. Затим дві подруги побрели, притискаючись одна до одної й морщачись на ходу, в невеликі зарості, де сотня видів рослин змагалася за сонце й воду, карбон діоксид та нітроген. Ця місцина видавалася незначною й однорідною — просто зелена пляма, — якщо дивитися із заднього подвір’я, але, щойно заглибившись туди, вони побачили, що це строкаті джунглі, гарячкове шаленство різних стилів листя і стебла, і невблаганне перегнивання білкових ланцюжків, бо ж природа прагне не лише розкидатися корінням, вусиками й пагонами, а й приваблювати комах і птахів до свого пилку й насіння. Бувало, їхні ноги грузли в болоті; бувало, вони чіплялися за горбочки, які з часом звела трава зі своїх накопичених коренів. Колючки загрожували очам і рукам; настил із мертвого листя і стебел закривав землю. Дійшовши до того місця, де, як гадала Александра, приземлилася загорнута у фольгу лялька, вони із Зукі нахилилися над дивною рослинною колотнечею. Близько до землі простір кишів колючістю, перенасиченістю, бо пагінці й вусики промацували тіні в пошуках крихти сонця і простору.

Зукі скрикнула від своєї знахідки; однак те, що вона виколупала звідти, де воно лежало, загрузнувши в землю, виявилось старезним м’ячиком для гольфу, розмальованим старомодним картатим візерунком. Якийсь хімікат, що всотався в нього, забарвив нижню половину в іржавий колір.

— Чорт, — сказала Зукі. — Хотіла б я знати, як він сюди потрапив, до найближчого поля для гольфу кілька миль.

Монті Ружмон, ясна річ, був затятим гольфістом, який нарікав на присутність жінок на фервеї перед собою, та й, насправді, будь-де в його клубному раю;

1 ... 85 86 87 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іствікські відьми», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іствікські відьми"