Читати книгу - "Палай зі мною, Еліс Кларк"

Коли я запитую у мами ім’я і прізвище мого батька, вона спершу не хоче його говорити.

— Я розумію, що ти дуже ображена на нього, — кажу я. — Але я маю право хоча б знати хто він…

— Що як він засмутить тебе? Він не хотів дитину тоді… — вона опускає очі.

— Можливо, за час, який минув з тих пір, його погляди й змінилися? А якщо й ні, то я сприйму це спокійно і більше не буду згадувати про нього… Ну будь ласка, мамо, для мене це дуже важливо…

— Добре, — нарешті здається вона і дістає мобільний.

Відкриває браузер і вводить імʼя та прізвище, які здаються мені знайомими, а потім на екрані спливають фото та статті...

Щойно я бачу фотографію цього чоловіка, то розумію, що це відомий політик, я ж не раз бачила його по телевізору…

— Колись він кохав мене, ти… Я дуже хотіла народити тебе, Селіно, — каже мама. 

— Я подзвоню йому й запрошу на весілля, ти не будеш проти? — запитую я з хвилюванням. 

— Ні, він же твій батько… Я буду рада, якщо ви поладнаєте, — відповідає вона. 

 — Знаєш, у Влада схожа ситуація. Ну, його батько знає про нього, звичайно, але вони багато років не спілкуються… І я подумала — раптом наше весілля допоможе відновити ці зв’язки. Чи хоча б, якщо ми не станемо великими друзями, то принаймні, знатимемо б про існування одне одного… Дуже хочеться цього…

— Сподіваюсь, все буде добре, — каже мама, беручи мене за руку. — Я дуже хочу, щоб ти відчула і батьківську любов… Мені шкода, що ми з батьком не дали цього тобі в дитинстві.

 — Зате я тепер знайшла вас, і безмежно рада цьому! — усміхаюся я і обіймаю її. — Мамо, ти прийдеш на мій дівич-вечір? 

— Я так рада чути "мамо" з твоїх вуст, — вона усміхається і обіймає мене у відповідь. — Ну… Якщо я не буду заважати… Хочу, щоб ти повеселилась, щоб все було ідеально, як ти хочеш…

— Звичайно, ти мені не заважатимеш! Просто в мене не багато подруг, вірніше, всього одна Аля. Ну, так якось вийшло… Але вона чудова людина, готова завжди прийти на допомогу. І я щаслива, що в мене найкраща в світі подруга, і… — я усміхаюся їй. — І мама теж найкраща…

Їй на очі навертаються сльози.

— Я не заслужила таку доньку, як ти, Селіно… Дякую тобі, що пробачила мене, — шепоче вона. —  Я так хочу, щоб ти була щаслива…

***

Увечері, коли мама вже їде до себе, я підходжу до Влада, котрий щойно повернувся додому, і відразу розповідаю йому все, що довідалася про свого батька.

 — Як ти гадаєш, якщо я зараз подзвоню йому, це буде зручно? — запитую я. 

— У тебе є його номер? — відповідає він питанням на питання. 

 — Немає, — я зітхаю. — Якраз хотіла тебе спитати, як його дізнатися…

— Ну, я можу його дізнатись. Спробую зараз, якщо мій спеціаліст буде на звʼязку, то можливо знайде номер доволі швидко. Минулого разу йому знадобилось десять хвилин, — каже Влад і щось друкує в месенджері. — Ось, готово, — він дивиться на екран. — Пощастило, він на звʼязку. Сказав зараз розбереться, — Яр усміхається. 

Я відчуваю неабияке хвилювання. Десять хвилин тягнуться як ціла вічність. 

 — Давай поки вип’ємо чаю, — кажу я. 

Але в мене все прямо падає з рук, і я розбиваю чашку, стою і розгублено дивлюся на неї. 

— Селіно, обережніше, — каже Влад, підходячи до мене і беручи мої долоні в свої. — Не поранилась? 

— Ні, але я така незграбна… Чи це через вагітність? 

Саме в цю мить його мобільний сповіщає про нове повідомлення.

— Не знаю, але я кохаю тебе будь-якою, — він усміхається і дістає телефон з кишені. — Ну що ж, номер в нас є…

 — Може, ти подзвониш? — запитую я з надією. — Я боюся…

— Я буду поруч. Але подзвонити маєш ти, Селіно, — каже Влад. — Все буде добре. Що б він не відповів, ми просто дізнаємось це та й все. Головне, що ми разом. Тим паче, все може бути і добре, де твої оптимізм і рішучість?

 — А раптом він скаже, що ніякої доньки в нього немає? 

— Тоді я сам забороню тобі із ним звʼязуватись, значить, він не гідний бути твоїм батьком, — Влад цілує мої пальці. 

— Добре, краще прямо зараз це зробити, бо я все одно ні про що інше думати не зможу, — я беру мобільний до рук і починаю набирати номер. 

На тому кінці лунають довгі гудки, і раптом я чую приємний чоловічий голос. 

Спершу розгублююся і не можу вимовити ні слова, а потім все ж кажу: 

— Добрий вечір! Ви мене не знаєте, але я ваша донька…

— Добрий вечір, — відповідає він злегка розгубленим тоном. — А… Я навіть не знаю, що сказати. А як вас звуть?

— Селіна. Моя мама — Марія Коваленко, — випалюю я на одному подиху. 

— Маша? Але вона поїхала за кордон, в неї не було дітей… Не може бути… Ти — її донька?... — питає він. — Де вона?… 

— Вона тут,  в Україні, недавно повернулася і знайшла мене, а вже від неї я дізналася про вас… І от наважилася подзвонити…