Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Процедура пройшла успішно. Усе розслідування Потоцької та Майхржака пройшло гладко з двох причин. По–перше, завдяки допомозі Церкви, по–друге, він чудово згадував факт за фактом. Подію за подією. Одне тільки виявлення Вуйчицького в Парижі межувало з дивом. Але не у випадку Барського. Він згадував важливі речі крок за кроком. Тож єдина помилка людей, які підпалили лікарню заради однієї здобичі, полягала в тому, що ця здобич вислизнула з їхніх рук і зробилася зброєю проти них. Ну добре. Але це не наблизило його до відповіді на запитання: чому? Що вони хотіли отримати? Куди він мав їх привести?

Потоцька прокинулась і випила решту кави. У неї, мабуть, увійшла нова сила, бо вона мужньо встала.

– Можемо йти? – сказала вона, перериваючи аналіз фактів Барському.

Він кивнув. Надворі він міцно обійняв її, щоб не дати похитнутися під поривами вітру. Алкогольне та наркотичне похмілля не пощадило дівчини.

Вони удвох пішли подивитися на могилу Наполеона. Золотий купол Палацу Інвалідів було видно здалеку. Барський глянув на годинник. У них не було часу обійти все, але Ейфелева вежа була поруч, виднілася над дахами будинків, тому вирішили подивитися палац. Людей на подвір'я не пускали, але анфілади навколо виявилися цікавими. Марчін уважно оглянув гармати та міномети часів наполеонівської та пізніших воєн. Танк Renault FT17 виявився чудовим, і Еля, яка не розуміла чоловічих потреб, не змогла відтягти від нього Барського.

Надворі зупинилися покурити біля трофейних арабських гармат. Їх стволи були вкриті написами, ймовірно, згадками про Аллаха. Барський криво посміхнувся. Його завжди смішили згадки про Бога, коли йшлося про вбивство інших людей. Але... оскільки тут були арабські гармати, то було три можливості: або невірні стріляли краще, або вони мали гарніші написи на гарматах, або Ісус благословив своїх хлопців краще за Аллаха.

– Ходімо... – Цього разу Потоцька звірила час. – Ти його впізнаєш?

– Час покаже.

Коли вони дійшли до платанової алеї на Марсовому полі, стало зрозуміло, чому Вуйчицький обрав це місце. Натовп перед вежею був дуже густий. Досить було підійти ближче, щоб вас оточили великі групи чорношкірих, які продають мініатюри вежі, і натовпи циган, які бажали встановити словесний контакт.

– Do you speak English? – Барському перегородила шлях молода жінка.

– No. Ні холери, ні слова. – Побачивши, що може йому загрожувати, він вирішив збрехати. – А якою мовою? Якою мовою ви говорите?

– Маgyar! Угорська! Ми можемо розуміти лише угорською.

Циганка зневірилась. Барському і Потоцькій вдалося трохи прискорити. На щастя, той факт, що Еля була мулаткою, значно полегшив ситуацію. Злодюжки ж вважали, що вони французи, яких важко обдурити.

– Чорт, у нас немає компаса. – Потоцька озирнулася. – Ти знаєш, яка нога західна?

– Вже майже дванадцята година. Сонце за нами, тому справа схід, а нам треба повернути ліворуч. – Барсьий завжди добре орієнтувався.

Потоцька повернула праворуч.

– Вліво! – гукнув він їй услід.

– Ну, я повернула. – дівчина, трохи здивована, глянула на свою праву руку. – О, я довела, що я справжня жінка. Вправо, вліво… яка різниця?

Він схопив її за руку. Сам не втримався, щоб не підняти погляд. Вони зайшли під вежу, і з цього ракурсу він міг побачити її лише стоячи тут, бо такого вигляду не було ні на листівках, ні на ілюстраціях. Тут вели ремонт, бо на певній висоті повісили щільну сітку. Марчін здогадався чому. В тому випадку, якби працівник нагорі впустив металевий гайковий ключ або навіть плоскогубці, то внизу не сталося б біди.

Наступна циганка напала на них збоку. Але цього разу вона запитала польською:

– Пан Марчін... Як?

– Барський, – закінчив він, і жінка подала йому маленький папірець, наче хотіла смикнути його руку, ніби вимагаючи милостиню. Він удавав, що пручається, а через деякий час вона зникла серед продавців мініатюр башти, нанизаних на нитки.

– Що вона тобі дала? – зацікавилася Потоцька.

– Не тут.

Барський був досвідченим конспіратором, навченим фільмом "Ставка більша за життя". Він знав, що робити. Марчін почав театрально торгуватися з найближчим негром, а дівчина стояла, нічого не розуміючи. Купивши статуетку, вони пішли в бік Сени. "Старший дипломований партизан»" повернув праворуч і привів її до будівлі, на стіні якої росла трава та інші рослини. Вдаючи, що милується незвичайним видовищем, він прочитав записку.

– "Le Terminus".

– Що це?

– Пивна у Порт–де–Сент–Уен.

– Ммм. Я трохи знаю паризьке метро. Це буде кілька пересадок. – і повела його до найближчої станції.

Дістатися туди виявилося нескладно. Очікування на потяг тривало не більше двох хвилин, але довгі прогулянки вузькими, яскраво освітленими коридорами на пересадочних станціях дозволяли легко перевірити, чи хтось за ними йде. Барський, який вперше їздив на метро, ​​був вражений дивним нагромадженням сучасної організації та техніки зі слідами початку минулого століття. Також контрастували між собою різні станції – від великих, модернових, до крихітних, здавалося б, забутих. Саме на такій вони й вийшли. Місця зустрічі їм не довелося шукати. Піднявшись вузькими сходами на тротуар, вони побачили табличку Bar–Restaurant–Le Terminus–non stop. Це була звичайна паризька пивна на розі вулиці.

Проштовхнувшись між металевими стільцями зовні, вони зайшли всередину.

– Марчін?

Барський різко зупинився. Побачивши їх, з–за столику біля стіни піднявся Вуйчицький... Ну, Вуйчицький через двадцять років. Він посивів, точніше посивіли залишки волосся, і він сильно набрав у вазі. Але його все одно не вважали б товстим. Він справляв враження енергійного шістдесятирічного чоловіка, який стежить за собою, займається спортом і живе здоровим життям. Барський спробував пригадати, а наскільки лікар старіший.

Він потиснув простягнуту руку. Ні, вони не падали одне одному в обійми, Потоцька, представляючись, присіла в реверансі, вони обмінялися кількома люб'язностями, вибачення за таке дивне місце зустрічі, пояснені обережністю. І так далі і так далі. Нічого особистого, приватного. Але Барський відчував, що вони друзі, і що двадцять років тому, вони стали ближчими, ніж він міг уявити.

– Ісусе Христе... – Вуйчицький продовжував хитати головою. – Що з тобою відбувалося за стільки років?

– Ти ж не думав, що вони мене вбили? – запитав Марчін, не бажаючи нічого приховувати.

– З часом все більше і більше. Але ж ти попередив мене чекати, що б не сталося.

Потоцька не перебивала, слухаючи цей