Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

– Що? – запитав Барський.

– Ти ж попереджав, що це може зайняти час. Я мав підготувати схованку й чекати там.

– Схованку? Для чого? – не витримала дівчина.

– Для нас, – засміявся Вуйчицький.

– А чому б ми мали тікати? – запитала дівчина. – Ну пан, я ще розумію це. Але Марчін?

– Як так?

– Хвилинку. – Барський вирішив навести трохи порядку в розмові. – Розкажи, що з тобою сталося.

Вуйчицький дістав з кишені пачку жуйок. Він поклав одну собі в рот, пояснивши, що кинув палити, але не може звикнути. І він не буде жувати ці нікотинові гумки, тому що як лікар не вірить в їх дію, для нього це ідіотизм якийсь.

Потоцька замовила каву, вино та трохи закусок. Було надто рано для вечері, і їй зовсім не хотілося їсти в цьому генделикові. Крім того, у неї ще боліла голова. Барський попросив вина, і тепер він переживав муки, не знаючи, чи годиться курити перед тим, хто страждає від відмови від паління.

– Ти посадив мене на пором до Швеції, – нарешті продовжив розповідь Вуйчицький. – З документами, які ти ж і владнав, але в мені все тремтіло. Я зібрав рюкзак і дві валізи. Думав, що всі дивляться на мене. На щастя, перевірка в Швеції була як перевірка квитків у трамваї, і можна було б легко проскочити. Але ти сам казав не залишатися там довго, тому що в Швеції наших служб повно.

– А потім? – запитав Барський.

– Норвегія. Я там взяв шлюб, щоб змінити громадянство, а коли вже зміг розлучитися, легально поїхав до Англії. Потім до Франції.

– Ви одружилися... – Потоцька здогадалася, що йдеться тільки про отримання паперів і громадянства. – Де ви взяли на це гроші?

Вуйчицький здивовано подивився на неї.

– Марчін тобі не казав?

Запала нестерпна тиша.

– Знаєш, – нарешті сказав Барський. – Може, зараз я продам свою версію.

– Ну?

– Розумієш... Думаю, незабаром після того, як ми розлучилися, мене вбили і...

Вуйчицький поперхнувся вином і закашлявся, вкривши всю скатертину червоними краплями. Офіціант виявився чуйним. З посмішкою він простягнув їм серветки, щоб вони могли витертися. Він дуже вправно змінив скатертину.

– Він забрав мою каву, – помітила через хвилину Потоцька.

– Нову принесе.

– Але він взяв...

Вуйчицький виконав жест вибачення.

– У офіціанта кращий зір. Я також не помітив, куди поділася гумка, яку я жував.

Вони почали сміятися.

– Добре, а що сталося з твоєю втечею з кладовища? – запитав лікар.

Однак Барський не витримав і запалив. Офіціант швидко поставив попільничку. На щастя, вони були в країні, де ще не було дурних заборон на куріння.

– Ось що найцікавіше, я точно не пам’ятаю.

– Хм?

Потоцька злегка ворухнулася.

– Можливо я скажу. Невідомо, чи домовився Марчін з кимось у лісі, чи це був збіг обставин, чи, швидше за все, за ним стежили. Його вдарили чимось важким по голові, а тіло скинули в крижану воду. Але ці хлопці не помітили, що за всіма діями таємно спостерігала випадкова спортсменка. Крім того, крижана вода уповільнила життєві процеси.

– Ну так, – відразу здогадався Войчицький.

– Коли вони поїхали, жінка витягла Марчіна і почала реанімацію?

– Власне. А оскільки це були часи "ми проти них", то Марчіна сховали в підпіллі та опікувались.

– Не маючи уявлення, хто він? – запитав Вуйчицький.

– Так. А що ще гірше, він сам втратив пам’ять. І двадцять років пролежав у психіатричній лікарні. Не знаючи, хто він такий, а оточуючі, не знаючи, кого вони тримають у себе.

Вуйчицький кивнув. Він явно не здивувався. Адже йому якось треба було пояснити двадцятирічну відсутність друга. Сам він не міг зробити жодних спроб контакту. Навіть як норвежцю, йому б не було анітрохи безпечно у Польщі.

– Починає ставати цікаво, – буркнув лікар і кивнув пильному офіціантові, тим паче, що людей тут майже не було. – Коньяк для всіх.

Потоцька дала знак головою, щоб її не враховували, і продовжила розповідь:

– Військовослужбовці "зі служб" влаштували провокацію. Ні про що не підозрюючи, вони пустили чутку, ніби Марчін живий. Есбеки запанікували і почали гарячково його шукати. Що ще гірше, вони його знайшли.

Вуйчицький почав сміятися. Він одним ковтком випив принесений коньяк, усе ще не міг вгамоватися.

– І так все почалося, як я розумію?

– Так. Діяли вони жорстко і швидко. Під виглядом досліджень у Швейцарії та спроб лікування за допомогою нових методів кілька пацієнтів були відправлені до Швейцарії. Але вилікувався тільки Барський. Дивно те, що його разом з іншими хворими повернули до лікарні.

– Зовсім не дивно. – Зрештою, Вуйчицький знав роботу служб і дещо знав про них. – Повернули, бо навіщо викрадати одного пацієнта, якщо навіть невідомо, чи було лікування ефективним. Це який був би шум? Скільки б людей почали перевіряти, хто такий Барський, так? І тому спокійно чекали, поки виявилося, що лікування подіяло. А потім, боюся, у них відпустили гальма. Стовідсоткова сила і грубість.

– Ви маєте рацію, – погодилася Потоцька, здивована логікою його гіпотез.

– Що вони зробили?

– Спалили всю лікарню, щоб викрасти одну людину. Це, мабуть, пересол, навіть для них

– У цьому випадку ні, – загадково сказав Вуйчицький. – Тим більше, що вони мали б його в руках, і ніхто б не пов’язував справу з конкретним прізвищем.

Поліцейська запитально подивилася на нього, але, не отримавши відповіді, відклала цю справу на потім.

– Фактично, стався збіг подій. Ми перехопили Марчіна під час викрадення. До нього почала повертатися пам'ять, але ми ще були в лісі. Ми навіть думали, що його викрали тільки тому, що він ідеальний вбивця, і його можуть підставити на якесь політичне вбивство...

Вуйчицький кивнув.

– Так, ідеальний вбивця. Ні слідів, ні даних.

Барський не витримав.

– Тоді, на біса, нащо вони хотіли мене викрасти?

– А ти не знаєш?

Тоді, власне, Вуйчицький йому сподобався. У темряві, в заметіль, серед порожніх закритих будівель. Промислові райони вулиці Краківської, особливо вночі, взимку та в соціалістичній Польщі, нагадували покинуте та вимерле місячне місто з роману Жулавського "На срібній кулі". Четверо чоловіків намагалися збивати сніг з одягу не надто різко. Хоча широкий під'їзд, що відокремлював їх від будівлі, про яку вони говорили в будинку на дамбі, був