Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розповідь стражника Рудольфа про вовків підтвердили всі присутні у корчмі. Навіть заїжджий купець, який того року випадково опинився в Янополі на зимові святки. Але найголовніше, усі як один, побожилися, що в тутешніх місцях зроду не бувало лікаря на ім'я Себастьян. І навіть, якщо припустити, що при постригу ченцю дали інше ім'я, то все одно з трійці міських лікарів за останні роки ніхто не одружувався. Бо не за віком їм женихатися. Навіть наймолодший Ганс Крауткопф і той давно п'ятий десяток розміняв. Можна онуків няньчити.
Але, якщо так, то більше не доводилося сумніватися, що Конрад фон Рітц сказав правду, а збрехали в монастирі. Незрозумілим залишалося лише одне: навіщо?
Якщо припустити, що отець настоятель хотів подібним чином спровадити з монастирського двору чудовисько, то навіщо такі складності? Вказав би мені на поріг та й по всьому. Я б і сперечатися не став. А вигадувати таку історію, без жодної гарантії, що я на неї поведуся, щонайменше безглуздо. Ні, не сходяться краї. Ігумен справляв враження людини мудрої і до необачних дій не схильної.
Лев Ольгердович, втаємничений у справу, з таким висновком погодився і зауважив, що швидше за все, настоятеля монастиря теж ввели в оману. Але навіщо гадати, якщо можна в нього самого спитати? Або у брата Себастьяна. Заодно, подивитися наскільки він справді німий…
Незважаючи на втому та м'яку постіль, піднялися ми з княжичем разом із Янопільськими півнями. А може, й раніше. У всякому разі, коли вони розкукурікалися, я вже підперезувався, стоячи на порозі кімнати. Через що став свідком, як з кімнати княжича хутко випурхнула дівоча постать. У ранкових півсутінках дуже схожа на доньку господарів корчми Басю.
Зітхнув, пригадавши своє невдале залицяння до Чічки, і пообіцяв собі самому, що як тільки вдасться спинитися, зайнятися вирішенням жіночого питання впритул. Мені, як-не-як лише двадцять один рік… у будь-якому тілі… і в монахи я не записувався.
Час на сніданок витрачати не стали, взяли приготовлену панею Марисею їжу з собою. І схід сонця зустрічали вже в дорозі.
Їхали швидко. Навіть я несподівано призвичаївся і тримався в сідлі цілком стерпно. А може, просто не помічав незручностей, занурений у неспокійні думки.
Воно як кажуть? Мовляв, людина до всього звикає, навіть до повішення. Спершу смикається трохи, а потім звикає і висить спокійно. Жарт так собі, але по суті правильний. За рідкісними винятками, все варто сприймати філософськи.
Ось і я став звикатися зі своїм переміщенням і більше не рефлексував за втраченим майбутнім. Батьків лише згадував. Шкода їх… Я ж хоч знаю, що трапилося, а вони, мабуть, геть спереживалися. Ну та гаразд. Як то кажуть: «Господи дай нам сили подолати те, що залежить від нас, дай терпіння витримати те, що нам непідвладне і розум, щоб відрізнити одне від другого».
Але всьому є межа, а незрозуміла метушня вже починала дратувати. Особливо після набуття мною первинної, так би мовити, сутності.
Лев Ольгердович теж мовчав. Тримався трохи попереду і не озирався. Думав про щось своє. Може, про шпигуна, який так точно наводив його на мій слід? А може, пригадував щось приємне. Наприклад, сьогоднішню ніч з Басею. В чужу голову не зазирнеш.
Я порівнявся з княжичем і торкнувся ліктя. Лев Ольгердович смикнувся, притримав коня і тільки після цього повернувся до мене заспаним обличчям.
— Що сталося?
Трясця! Я думав, княжич у роздумах затих, а він просто спав… Навіть завидно стало.
— Вибач, княжичу, якщо спитаю зайве, але як знати, що важливе, а що ні, поки відповіді не отримаєш…
— Після того, як ти, Степане Олеговичу, відкрив мені свої таємниці, можеш ставити будь-які запитання… — Лев Ольгердович позіхнув і посміхнувся. — Геть заїздила… Хотів до тебе послати, але ти мав такий замислений вигляд, що вирішив не відволікати. Чи треба було?
— Чого тепер… — махнув я рукою. — Скажи, адже ти, перш ніж у Розіттен вирушити, спершу до монастиря заїжджав?
Княжич кивнув і мерзлякувато зіщулився.
— Ніяк сонливість не відпускає. Так. Перша звістка була, що Людожер з'явився у святої братії. От я й помчав до обителі. Ми з тобою всього на кілька годин розминулись… А потім — гроза зупинила. Усі сліди змила. На щастя, як виявилося… Був би ти в тій подобі, про яку розповідав, я цілком міг би спершу в бій кинутися, не марнуючи час на розмови. Ні, не дарма батько любить примовляти, що зайва квапливість тільки при лові блох корисна.
— І що далі?
— Нічого особливого. Почекав кілька днів, раптом знову з'явишся, а потім мені підкинули записку, що Людожера слід шукати в замку фон Рітца.
— Записку?
— Так. Такий маленький клаптик пергаменту з написаними на ньому літерами... — чи то глузливо, чи роздратовано пояснив той.
— Вибач, що допит влаштував, але дай відповідь ще раз: ти давно знаєш того вірного чоловіка? Що допомагав тобі? Бачив його? Говорив із ним?
Лев Ольгердович заперечливо похитав головою.
— Ні... Тільки звістки отримував. А що?
— Так, подумалося… Лист — єдиний доступний спосіб спілкування для німого, проте навченого грамоти.
Лев Ольгердович насупив брови, явно не розуміючи, куди я хилю. Потім відчепив від сідла флягу, хлюпнув у долоню і обмив обличчя.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан», після закриття браузера.