Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Виклик до хворого?

— Не зовсім.

Він долив усім віскі.

— Ви поновили свої досліди, Гассельбахере?

— Ні.— Він розгублено глянув круг себе.— Пробачте. У мене нема більше содової.

— Я не доливаю,— мовила Беатріса. Вона підійшла до книжкових полиць.— Ви читаєте що-небудь, крім медицини, докторе Гассельбахере?

— Дуже мало. Гейне, Гете. Здебільшого німців. А ви читаєте по-німецьки, місіс Северн?

— Ні. Але тут є й англійські книжки.

— Їх подарував мені один пацієнт, замість гонорару. Та я їх не читав. Ось ваше віскі, місіс Северн.

Беатріса одійшла від полиць і взяла склянку.

— Це ваша батьківщина, докторе Гассельбахер?

Вона розглядала кольорову літографію, що висіла поруч з фото молодого капітана Гассельбахера.

— Я народився там. Так... Це зовсім маленьке містечко... старовинні вали, руїни палацу...

— Я була в ньому,— мовила Беатріса,— перед війною. Батько возив мене туди. Це десь недалеко від Лейпціга, правда?

— Так, місіс Северн,— відповів доктор Гассельбахер, похмуро дивлячись на неї,— це недалеко від Лейпціга.

— Сподіваюся, росіяни не зруйнували його?

У передпокої задзвонив телефон. Гассельбахер якусь мить вагався, потім сказав:

— Пробачте, місіс Северн.

Вийшовши в передпокій, він щільно причинив за собою двері.

— Німець залишається німцем,— зауважила Беатріса.

— Ви, мабуть, хочете сповістити Лондон?.. Я знаю його п’ятнадцять років, а живе він тут уже понад двадцять. Він хороший старий... вірний друг...

Двері відчинились, і доктор Гассельбахер повернувся у кімнату.

— Пробачте,— пробурмотів він,— Я щось погано себе почуваю. Може, ви послухаєте музику іншим разом?

Він важко опустився на стілець, узяв свою склянку, потім знову поставив її на стіл. Чоло йому зросив піт,— а втім, це можна було пояснити й задухою, що стояла в кімнаті.

— Погані новини?— спитав Уормолд.

— Так.

— Я не можу допомогти?

— Ви? Ні. Ви нічим не допоможете. І місіс Северн теж.

— Що сталося з хворим?

Доктор Гассельбахер заперечливо похитав головою. Відтак витяг хусточку й витер піт з чола.

— А хто тепер не хворий? — мовив він.

— Нам, мабуть, краще піти.

— Так, так, ідіть. Усе-таки я мав рацію. Людей потрібно лікувати, щоб вони довше жили.

— Не розумію.

— Невже люди ніколи не жили в мирі? — спитав доктор Гассельбахер.— Пробачте мені. Кажуть, що лікарі звикають до смерті. Та я, видно, поганий лікар.

— Хтось помер?

— Нещасливий випадок. Авжеж, нещасливий випадок — оце й усе. На дорозі в аеропорт розбилася машина. Ще зовсім юнак...— У голосі його забриніла лють.— Завжди і скрізь нещасливі випадки! І це, звичайно, теж був нещасливий випадок. Надто вже він полюбляв спиртне...

— А його часом не Раулем звали? — спитала Беатріса.

— Так,— відповів доктор Гассельбахер.— Його звали Рауль.

Частина четверта

Розділ перший

1

Уормолд відімкнув двері. Вуличний ліхтар навпроти тьмяно освітлив ряди пилососів, що скидалися на маленькі надгробки. Він рушив до сходів, що вели нагору. Раптом Беатріса прошепотіла:

— Заждіть... Мені здається... я чую...

То були перші слова відтоді, як вони розпрощалися з доктором Гассельбахером.

— Що таке?

Вона схопила з прилавка якийсь металевий предмет і підняла його над головою, наче палицю.

— Я боюся.

«Мабуть, усе-таки менш, ніж я»,— подумав він.

Невже це можливо, щоб людина, яка існує лише на папері, раптом ожила? І як вона житиме? А може, й Шекспір, закінчивши писати «Макбета», дізнався про смерть Дункана в якому-небудь шинку або почув стукіт у двері своєї спальні?.. Щоб остаточно не втратити хоробрості, Уормолд почав мугикати собі під ніс:

А з мене сміються і твердять весь час,

Що я, мов той пень, дурний...

— Тихше,— мовила Беатріса.— Нагорі хтось ходить.

Уормолд подумав, що він боїться лише своїх вигаданих агентів, а не живих людей, під ногами яких риплять мостини. Він побіг нагору, але, побачивши там якусь тінь, враз прикипів до місця. Йому раптом схотілося гукнути на ймення всіх своїх агентів-привидів і раз назавжди покінчити з ними — і з Тересою, і з механіком, і з професором, і з інженером.

— Як ти пізно! — почувся голос Міллі.

Так, то була всього-на-всього Міллі, що стояла в коридорі на півдорозі між своєю кімнатою та вбиральнею.

— Ми ходили погуляти.

— Ти привів її сюди?— здивувалася Міллі.— Навіщо?

Беатріса обережно піднімалася сходами зі «зброєю» напоготові.

— Руді вже спить?

— Здається, спить.

Беатріса сказала:

— Якби було щось нове, він би чекав на вас.

Коли вже вигадані люди виявили досить ознак життя, щоб померти, то, певне, їх стане й на те, щоб послати радіограму! Уормолд штовхнув двері до кабінету. Руді заворушився на розкладушці.

— Є якісь повідомлення, Руді?

— Ні.

Міллі сказала:

— Ви прогавили найцікавіше.

— Що саме?

— Поліція гасала по всьому місту. А як ревли сирени! Я вже думала, що почалася революція, і подзвонила капітанові Сегурі.

— Ну, й що він тобі сказав?

— Хтось там хотів когось убити, коли той виходив з міністерства внутрішніх справ. Певне, думав, що то міністр, але то був не він... Вистрілив із машини і чкурнув.

— А хто ж то був?

— Його ще не спіймано.

— Ні... той, по котрому стріляли.

— Якийсь один... ніхто. Але він дуже скидався на міністра. Де ти вечеряв?

— У «Вікторії».

— Їв фаршированих лангустів?

— Еге ж.

— Я дуже рада, що ти не схожий на президента. Капітан Сегура каже, що бідолашний доктор Сіфуентес аж в штани напустив з переляку, а потім напився як чіп у Приміському клубі.

— Доктор Сіфуентес?

— Ти ж знаєш — інженер.

— Так це по ньому стріляли?

— Та кажу ж тобі, що