Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 112
Перейти на сторінку:
носи від заздрості. Іншим. Або й собі.

Зазвучала пісня Пупо «Un Amore Grande»[161]. Чарівлива романтична мелодія, що супроводжувала приємний голос, підштовхувала серце до кохання. Хай і не великого. Але такого ж красивого, як і пісня. Лисиця згадав, як слухав її в ранній юності. Разом із багатьма «італійцями», популярними у вісімдесятих. Згадалося дитинство. Хлопці з двору. Однокласники. Декого вже немає… Хто помер. Хто загинув…

Тим часом стюардеси піднялися й стали ритмічно рухатися в такт пісні. Синхронно. Сексуально. Еротично. Ніби танцювальне тріо. А може, – це так тут подають «культурну програму»? І це такий прихований режисерський хід? Гм… Оригінально. Чи просто пісня їх так круто зачепила? Мабуть, останнє. Це ж логічно. Це ж – ДІВЧАТА! Кожна тримала перед собою праву руку, накриту білою хустинкою. Гм… дивнувато. Одна з них, шикарна попеляста білявка, голосно вигукнула:

– Білий танець! Дами ангажують кавалерів! – і рушила до «Мартина». Інші дві – «золота блондинка» та з волоссям кольору «гіркий шоколад» – у бік Метальника й Лисиці з Марченком.

Несподіванка ошелешила всіх. Навряд чи хтось устиг змикитити, чи буде танцювати. Хоча… З такими німфами (а дівчата справді – вищий клас)… Вино таки зробило своє – стюардес почало «нести».

Богдан одразу ж подумав: «Нас же двоє. Кого ж обере? Хоч би не мене… Хоч би не мене… Я ж у танцях – корові на льоду заздрю…»

Але відповідь одержав найнеочікуванішу.

Коли дівчата опинились біля кавалерів, «попеляста» вигукнула:

– Разом!

Далі відбулося страшне. Дівчата позривали хустинки, і – можна вирушати в реанімацію. Інфаркт. Як мінімум. Бо в кожної в руках – по пістолету. Не «макарови» якісь зачухані. Щось імпортне-круте. І – стильне. Всім боятись!

Ніхто не встиг отямитись, а «попеляста» вже вгатила кулю в лоба СБУшнику-ЦРУшнику-ФСБшнику. Той одразу ж гупнувся на стіл. І кров стала заливати світлу скатертину. А красуня вже навела ствол на «Мартина». Той без роздумів підняв руки. Доля «спортивного сусіда» відразу підказала: дівчата явно не з «Тріо “Різні” та ведучий»[162]. Жартувати не будуть. І повторення тут явно не «мати навчання».

Інші «терористки» взяли на мушку Метальника та «нишпорок».

– Усім спокійно, – голосно сказала «попеляста». – Не рипатись. Будете слухняними – житимете. Інших варіантів не передбачено. – Потім дістала телефон, набрала номер і загнала до туди: – Є! – Повернулася до «Мартина»: – Ти йдеш із нами.

Те, що варіантів не було, розуміли всі і без слів «командирші». Один, правда, лишався. Але він нікому не подобався. «Ногами вперед». Веселого в ньому мало. Запитайте про це он у того, хто лежить у червоній калюжі.

Вартувальниця «нишпорок» не зводила трьох очей із «клієнтів». Своїх двох і одного – пістолетового. Металеве око дивилося з холодною байдужістю. А от два підфарбованих красуні – там було за що зачепитися. Вірші б про них писати. Чи й прозу. Але обов’язково – ліричну. Лисиця задивився, навіть забувши, що у красуні в руках ствол. Дівчина побачила цю увагу й підморгнула. І зробила це так майстерно, що Богдана обпекло. А спиною розсипався жар. І хоча цей «знак уваги» міг надсилатися й Марченкові, професора накрило конкретно. І небезпека не перешкода. Краса таки – сильніша за гармати. А така – то й за ракети «земля – земля».

Метальник теж мав надійну «охорону». І там теж, як і тут (та й скрізь), – реально без варіантів.

За мить «командирша» глянула на телефон і скомандувала:

– Ноги!

«Підлеглі» почали задкувати. «Попеляста» вхопила «Мартина» за краватку:

– Пішов!

Чоловік підкорився, і дівчина його повела, ніби спанієля на прогулянку.

Дві стюардеси, не опускаючи зброї, швидко дозадкували до виходу. Почекали, поки «дама із собачкою» прошмигне, а потім та, що «обслуговувала» Лисицю з Ігорем, ніби наслідуючи «командиршу», голосно сказала:

– Усім «засохнути» тут ще на п’ятнадцять хвилин. Хто вийде раніше, стане сусідом он тому джентльмену, – кивнула на покійного «шпигуна». – І не треба нікуди дзвонити. Наші люди «випасають» усі дзвінки. Не шукайте пригод на «п’яту точку». Рекомендую.

Інша «амазонка» зникла за дверима. За нею одразу ж це зробила й остання.

«Нишпорки» не рипались. «Засохли». Сиділи, зачаровані двома очима красуні та одним – пістолета. Але двома – більше. І шоковані пережитим.

«Шпигун» мертвий. Жодних ознак життя. Зате Вуєнс… Той зірвався, підбіг до дверей у «закулісся» і спробував їх відчинити. Але даремно. Замкнено. Почав осатаніло смикати.

– Ліса! Ліса! – загорлав, шарпаючи нещасну ручку. – Ліса! Тут людину вбить. Дзвони поліція. Дзвони поліція.

Але двері налякано мовчали. Вивергаючи тупу непоступливість.

Циркач почав гатити кулаками. Шансів вибити не було, але що почують – таки трохи. Чи він просто хотів утекти?

Лисиця й Марченко тільки стежили. Шок від побаченого не минав. Чи це просто переляк? Уже б треба й отямитись. Але тіло – ніби каменем стало. Чи це дівчата гіпноз запустили? І таймер виставили на п’ятнадцять хвилин.

Та ось крізь туман до Лисиці стала повертатися здатність думати. «Викликати міліцію?» – першим зародилося у свідомості. Але… Знаючи, яка вона, та ще й тут, далеко від начальницького ока, можна нарватися на такі проблеми… І зі свідка перетворитися на обвинуваченого. А це з планами ну зовсім не в’яжеться…

– Ходімо звідси, – підвівся донкор.

– Тобто? – збільшилися очі в Богдана.

– Валимо!

– А як же?..

– Швидко!

Марченко схопив Лисицю за рукав і потягнув до виходу. Богдан пішов швидше, і донкор відпустив.

– Ми нічого не забули? – запитав Марченко, коли опинилися надворі.

– Наче ні, – на автоматі оглянув себе Лисиця, подивився на Ігоря, перевірив сумку. Усе на місці. Марченко теж не ловив ґав. За мить наказав:

– Линяємо!

Секунда – і двері зачинилися й за цими.

Розділ 35. «Картопляний Рембо»

Надворі все інакше. І кафешного жаху ніби й не було ніколи. Але довго роздуплятися часу не мали. Глянувши праворуч-ліворуч, швидко пішли до зупинки.

– Неправильно це, – прозрів Лисиця, сповільняючи хід. – Засічуть. Два тіпочькі дуже швидко йшли від кафе. Попалимось.

– Точно, – погодився донкор і сам перейшов на повільну інохідь[163].

– І що то було? – наїхав Богдан, добряче вже натерши мозок цим питанням.

– Викрадення людини, – спокійно відповів Ігор. – Стаття сто сорок шість Кримінального кодексу. Вчинене групою та зі зброєю – до «десятки» набігає.

– Я це зрозумів. Кого викрали?

– Питаннячка в тебе. Я до нього в паспорт не заглядав.

– Ні, ну думав, може, візуально знаєш.

– Ні. Чоловік, звісно, привабливий, але…

– Ясно, – сказав Лисиця й зупинився. – А що ж ми Вуєнса самого залишили?

– Не до нього.

– Чому? Ми ж змилися з кафе. І зараз нам нічого не заважає.

– Правильно, – клацнув пальцями Ігор. – У страха очі великі. Ходімо, – розвернувся він.

– Куди? – поцікавився Лисиця.

– Зробимо засідку.

– Де?

– На ходу придумаємо.

– А якщо «архангели в погонах» навідаються?

– Не страшно. Дивись, як логічно: нас бачили тільки офіціантка та Метальник. Жінка сяк-так опише. Вуєнс навряд. Ну, бачив двох обаполів. Ну, сиділи за он тим столиком. Далі що? А нічого. І навіть якщо нас потім вирахують, скажемо, що злякалися, коли вбили того чувака. От і все. Боятися нічого. А от подивитися, що тут буде далі, – сам Господь велів.

– Логічно, – покивав Лисиця. – А ти можеш…

Марченко підморгнув і подався. Богдан теж ліг на той самий курс.

Ішли й сканували навколишні об’єкти. Їх багато різних.

Напроти кафе побачили магазин-«акваріум».

«Непогане місце», – подумав Лисиця.

– Туди? – кивнув Ігор. Ніби прочитав Богданові думки.

Подалися.

Магазин називався «Продукти». Про жодну оригінальність, звісно, не думали. Та головне – усім усе чудово зрозуміло.

Крізь дверне скло виразно чорніло заспокійливе «Відчинено». Відчинили. Дзенькнуло. Із джунглів розкладеного на полицях товару випірнула висока молода продавщиця з довгим чорним волоссям, складеним на голові й зафіксованим «крабом».

– Добрий день! – видала обов’язкове.

– Це точно, – кисло усміхнувся Ігор. – Добрий.

Дівчина не дуже втямила, що за «коні мочить» цей вигуляний «жеребець», і пропустила повз вуха: це її не обходить. Нехай купують і – йдуть. Або й не купують. Буде вона тут кожному кланятися.

1 ... 86 87 88 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"