Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Та в той момент, коли до землі залишилася якась сотня метрів і Леон цілком серйозно почав вірити в дитячи розповіді старшого брата про те, що для польотів достатньо просто сильно розігнатися й швидко махати руцями, падіння різко, але м’яко припинилося.

– А ти, варто сказати, кремінь, чоловіче. Навіть у штани не напудив протягом усього спуску. – Сказав дерев’яний дракон, зручніше підхоплюючи лапами врятованого Вищого Магістра. – Можливо, якийсь толк з тебе й буде, хтозна… Якщо мене не біситимеш, звісно…

– Дуже дякую, Хісс. – Все ще шокований та змучений ритуалом розум Леона не на що інше більше не спромігся. – А тепер, будь такий ласкавий, стули пельку та віднеси мене додому.

Після цього віконт, який зрозумів, що перетворення на смердючий млинець йому вже сьогодні не загрожує, знов відрубився.

 – Зухвале стерво… Але най живе. Заслужив. Сьогодні – заслужив. – Промимрив собі під ніс дракон та попрямував до садиби свого творця.

[1] На думку громадян Фрідана та деяких країн-сателітів.