Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

— А ти що скажеш, Періжечку? — запитала Джессі в порожньої кімнати. Вона заговорила чванливим голосом Елізабет Тейлор, який у дитинстві їй так подобався, а мама від нього просто сатаніла. — Продовжуємо, дорохенька?

Відповіді не було, але Джессі її й не потребувала. Вона нахилилася в кріслі вперед і знову привела курсор у рух. Після цього довго не зупинялася, навіть щоб закурити.

37

 Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера. Це буде нелегко, але я постараюся якнайкраще. Тому, дорогенька, зроби собі ще одну чашку кави, і якщо маєш під рукою пляшечку бренді, можеш ту каву трохи присмачити собі. Увага, Частина третя. Біля мене на столі лежать газетні вирізки, але статті й новини не розповідають усього, що я знаю, не кажучи вже взагалі про все, що було, — я взагалі сумніваюся, що хоч хтось припускає собі все, що Жубер вчинив (включно з самим Жубером, на мою думку), і, можливо, це на краще. Ті речі, на які в газетах лише натякнули або які взагалі не потрапили на шпальти, — це справжній кошмарний фарш, і мені б узагалі не хотілося про це знати. Більшість із того, що не було в газетах, я отримала протягом минулого тижня через химерно мовчазного, химерно стриманого Брендона Мілерона. Я попросила його прийти, як тільки зв’язки між історією Жубера і моєю стали надто очевидними, щоб їх ігнорувати. — Ти думаєш, це він, так? — запитав він. — Той, що був з тобою в будинку? — Брендоне, — відповіла я, — я знаю, що це він. Він зітхнув, якусь хвилину дивився собі на руки, тоді знову підняв очі на мене — ми були в цій же кімнаті, годинник показував дев’яту ранку, і цього разу жодні тіні не ховали його обличчя. — Мушу попросити в тебе вибачення, — сказав він. — Я тоді тобі не повірив… — Знаю, — відповіла я настільки доброзичливо, наскільки могла. — …але тепер вірю. Боже. Що саме ти хочеш знати, Джесс? Я глибоко вдихнула і сказала: — Усе, що тобі вдасться дістати. Він хотів знати, для чого. — Ну тобто якщо ти скажеш, що це твоя справа і треба, щоб я не діймав тебе запитаннями, я погоджуся, але ти просиш мене заново відкрити справу, яку фірма вважає закритою. Якщо хтось дізнається, що восени я турбувався про тебе, а тепер узимку рознюхую про Жубера, абсолютно точно… — У тебе виникнуть проблеми, — договорила я. Про це я не подумала. — Так, — сказав він, — але я не надто цим переймаюсь — я вже дорослий, можу про себе подбати… принаймні так думаю. Більше за тебе, Джесс, переживаю. Ти знову можеш опинитися на першій шпальті, після всіх зусиль, яких ми доклали, щоб вивести тебе з цієї історії максимально швидко й безболісно. І навіть це не найважливіше — далеко не найважливіше. Це просто найстрашніша кримінальна справа на півночі Нової Англії з часів Другої світової. Розумієш, там деякі речі настільки гидкі, що просто радіоактивні, а в таку радіаційну зону тобі не варто микатися без добрячої причини на це, — він засміявся, трохи нервово. — Бляха, та в ту зону навіть мені без добрячої причини микатися не варто. Я піднялася, підійшла до нього й узяла його руку своєю лівою. — Я тобі й за мільйон років не зможу пояснити для чого, — сказала я, — але, думаю, поясню, чого хочу, — це підійде, принаймні для початку? Брендон ніжно накрив мою руку своєю й кивнув. — Є три речі, — почала я. — По-перше, хочу знати, чи він реальний. По-друге, хочу знати, чи реальне було те, що він вчинив. І по-третє, хочу знати, що більше ніколи не прокинусь, а він стоятиме в спальні. Від цього спогади повернулись, і я заплакала. У тих сльозах не було хитрості чи розрахунку, вони просто полилися. Я б їх ніяк не спинила. — Прошу, Брендоне, допоможи, — сказала я. — Щоразу, як вимикаю світло, він стоїть у темряві навпроти мене, і я боюся, що, як не підсвічу його прожектором, так триватиме вічно. Я більше нікого не можу про це попросити, але мушу знати. Прошу, допоможи мені. Він відпустив мою руку, дістав звідкись ізсередини того разюче акуратного адвокатського костюма, що був на ньому того дня, хустинку й витер мені нею обличчя. Ніжно, як мама, коли я якось прийшла на кухню, ревучи, наче порося, бо подряпала коліно, — це було давним-давно, коли я ще не перетворилася на скрипуче колесо нашої сім’ї, сама розумієш. — Гаразд, — сказав він. — Я дізнаюся все, що зможу, і передам інформацію тобі… доки або якщо ти не скажеш мені припинити. Але я відчуваю, що тобі краще пристебнутися. Він накопав багато, і зараз я передам це тобі, Рут, але одне чесне попередження: про пасок безпеки він не перебільшував. Якщо вирішиш пропустити кілька наступних сторінок, я зрозумію. Хотіла б і я пропустити їх написання, але, думаю, це також частина терапії. Сподіваюся, остання. Цей відтинок історії — який я назву, мабуть, «Брендонова оповідь» — починається десь у 1984-1985 році. У ті часи в районі озер на заході Мейну стали поширеними випадки вандалізму на цвинтарях. Схожі випадки, про які повідомили в кількох містечках уздовж кордону штату і в Нью-Гемпширі. Перевертати надгробки, розфарбовувати їх балончиками й красти пам’ятні прапорці — досить поширена практика в тамтешніх нетрях, ну і, звісно, щороку першого листопада на місцевих гробках доводиться прибирати потовчені гарбузи, але ті злочини, про які йтиметься далі, — це було не просто дурне шкідництво чи дрібні крадіжки. Коли Брендон минулого тижня приніс мені перший звіт, то вжив слово «наруга», і саме воно вживалося в більшості поліцейських звітів до 1988 року. Для людей, що відкривали ці злочини й розслідували їх, вони здавалися ненормальними, хоча modus operandi[83] був досить розважливим: обережна та зосереджена організація. Хтось — імовірно, двоє-троє людей, але найпевніше, один — проникав у склепи й мавзолеї на цвинтарях містечок зі спритністю вмілого крадія, що проникає в будинок чи магазин. Очевидно, він приходив на ці справи, екіпірувавшись свердлами, болторізом, міцною ножівкою та, можливо, лебідкою — Брендон каже, що зараз багато повнопривідних автомобілів осна­щені таким. Злочини завжди були направлені на склепи й мавзолеї, а не окремі могили, і майже всі відбувалися взимку, коли земля надто тверда, щоб копати, тому тіла зберігаються, доки не відступ­лять сильні морози. Проникнувши всередину, злочинець дрилем та болторізом відкривав труни. Він систематично знімав з трупів усі прикраси, з якими їх ховали. Кліщами висмикував золоті зуби й зуби з золотими пломбами. Ці злочини, звісно, огидні, але принаймні зрозумілі. Проте крадіжки були для цього типа лише розігрівом. Він виймав очі, відрізав вуха, розтинав горлянки. У лютому 1989 року на Меморіальному цвинтарі «Чілтон» виявили, що у двох трупів бракує носів — очевидно, він відбив їх молотком і зубилом. Поліцейський, якому випав цей злочин, розповів Брендонові, що це було легко: у тому склепі було наче в морозильній камері, тож вони відкололися, як льодяники. Справжнє питання — що він