Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Проте він боявся, що справжній сюрприз чекав на нього за дебелою завісою, яка відгороджувала куток кімнати. І справді: коли він її відхилив, то, як і сподівався, опинився у фотолабораторії, де Анатолій Агапов проявляв фотографії. Там стояли ванночки, проявники та реагенти, бачок, збільшувач, лампа із червоним світлом.

На столику в кутку Маркус побачив пачку розкиданих абияк фотографій. Мабуть, відбракованих. Простягнув руку до них. Поклав ліхтарик на стіл, щоб мати обидві руки вільними й переглянути знімки.

Світлини були найрізноманітніші: такі, що бентежили уяву, і відверто непристойні. На всіх була знята та сама дівчинка — Ганна. Одягнена в те, що висіло на вішаках.

Дівчинка усміхалася і здавалася задоволеною, коли вдивлялася в об’єктив. Однак Маркус усе одно зміг розгледіти в її обличчі глибоко приховану тривогу.

На перший погляд здавалося, що нічого лихого, ніякого натяку на секс. Усе скидалося на гру. Та якщо придивитись уважніше до тих знімків, можна було помітити в них щось нездорове. Хворобу чоловіка, який замінив свою померлу дружину донькою і підживлював своє божевілля бридким ексгібіціонізмом.

Ось чому він завжди випроваджував прислугу до заходу сонця. Хотів залишатися на самоті, щоб займатися оцим. І Віктор успадкував батькове збочення? Через це фарбував і фотографував жертв жіночої статі?

Поки пенітенціарій тепер уже механічно проглядав світлини і в його душі наростала лють, він натрапив на родинний знімок. Світлина була схожа на ту, що раніше йому показала стара домоправителька, а потім він і сам знайшов таку в шухляді письмового столу в кабінеті Анатолія Агапова. Батько разом зі своїми дітьми-близнятами. Автознімок, на якому Ганна усміхалася, в той час як Анатолій тримав за руку лише Віктора.

Тільки на цій світлині дівчинки не було.

На ній були тільки батько й син. Той самий ракурс, та сама сцена. І освітлення. Як таке може бути? Маркусові спало на думку порівняти світлину з тією, що лежала в його кишені.

Окрім цієї важливої відмінності, вони були однакові. Поміж них оригіналом, без сумніву, була та, на якій батько тримав за руку Віктора.

— Господи, допоможи мені, — почув пенітенціарій власний голос.

То був фотомонтаж.

Ганни не існувало.

9

Сонячна дівчинка існувала лише на світлинах.

Ішлося про оптичну ілюзію. Плід відбитку з фотоплівки. Насправді її не було.

На відео з інституту «Гамельн» дев’ятирічний Віктор казав правду: він не убивав своєї сестри тільки тому, що ніякої Ганни просто не існувало. Однак Кропп і помічники йому не повірили. Ніхто не повірив.

Ганна була плодом хворобливої фантазії його батька.

«А якими були стосунки між двома дітьми? Віктор та Ганна дружили?»

«Інколи ми чули, як діти сварилися, однак разом проводили багато часу. Найбільше їм подобалося грати у схованки».

«У схованки», — повторив подумки Маркус. Саме так висловилася колишня домоправителька.

Ніхто й ніколи не бачив двох близнят разом.

Анатолій Агапов придумав дівчинку, щоб задовольнити власне збочення, або просто збожеволів. І змушував сина коритися власному божевіллю, наказуючи вдягатися в жіноче вбрання.

Віктор із часом усвідомив, що батько більше любить уявну сестру, а тому почав і сам переконувати себе в тому, що він — це вона, щоб завоювати любов батька.

Отоді його особистість і роздвоїлася.

Але він цілковито не втамував чоловічого у своїй особистості, тому подеколи в ньому прокидався Віктор і починав страждати, бо почувався недолюбленим, позбавленим батьківської уваги.

Хтозна, скільки часу тривала ця історія, як усе це витримував хлопчик. Але одного дня він вибухнув, вирішивши покласти всьому край — «убити» Ганну, щоб покарати батька.

Маркус пригадував, що йому сказала домоправителька: Анатолій Агапов не тямився від горя. Він відправив труну з донькою на батьківщину, приховавши все й уникнувши скандалу завдяки своєму статусу дипломатичної недоторканності.

У тій труні не було нікого, тепер пенітенціарій це знав.

«Убивши» Ганну, Віктор досягнув мети, він звільнився. Утім не міг передбачити, що батько у своєму божевіллі вирішить заточити його в «Гамельні» разом з дітьми, які справді вчинили жорстокі злочини, і довірити лікування сина Кроппу та його асистентам.

Маркус не міг уявити гіршої долі для хлопчика. Віктор, зазнавши одних мук, тепер мав призвичаюватися до інших, не менш страхітливих, тоді як не мав за собою анінайменшої провини.

Зрештою з плином років усі ці обставини Вікторового життя й перетворили його на монстра.

«Він убивав закохані парочки, тому що бачив у них себе і свою сестру. Мотив — зазнана ним несправедливість», — повторював подумки пенітенціарій.

Однак було в цьому ще щось.

Та про це Маркус мав поговорити із Сандрою. Він зупинився на заправці, щоб зателефонувати.

Навчання в школі для фотоекспертів слідчого відділу передбачало курс зі створення умовного словесного портрета.

Студенти брали на себе то роль свідка, то роль художника. Мета проста: навчитися спостерігати, описувати та відображати. Інакше майбутні фахівці цілком би перекладали всю роботу на фотоапарат. А їхнє завдання полягало в тому, щоб керувати об’єктивом, ніби «малюючи» з його допомогою.

Для Сандри було неважко відобразити портрет монстра за наданим Міною описанням. Нарешті вона показала тій результат.

— Схоже?

Дівчина уважно придивилася до малюнка.

— Так, це він, — сказала вона рішуче.

Тоді Сандра й собі уважніше поглянула на результат роботи. Як і передбачала, здивувалася нормальності обличчя вбивці.

Монстр був звичайним чоловіком, яких багато.

Очі маленькі, карі, лоб високий, ніс дещо завеликий, губи тонкі, ніякої бороди чи вусів. На умовних портретах вираз обличчя завжди був нейтральний. Ані ненависті, ні злоби. Нічого не виявляло темних глибин душі особи, яку вони представляли. Ось чому це не викликало страху.

— Добре, чудова робота, — сказала Сандра жінці, усміхаючись.

— Дякую, давно мене ніхто не хвалив, — відповіла та й нарешті теж полегшено всміхнулася.

— Іди спати, ти ледве на ногах тримаєшся, — сказала їй Сандра, яка надалі почувалася так, ніби вона старша сестра Міни.

А сама подалася до сусідньої кімнати, де відсканувала отриманий портрет, щоб відіслати його імейлом комісарові Креспі та в ООГ.

«На згадку про віцеквестора Моро», — подумки мовила агентка.

Та перш ніж вона встигла закінчити роботу, задзвонив мобільний. Номер незнайомий. Сандра все одно відповіла.

— Це я, — відразу промовив пенітенціарій. Його голос був схвильований.

— У нас є умовний портрет монстра, — похвалилася Сандра. — Я зробила все так, як ти мені сказав: знайшла повію із Сабаудії, а вона описала мені вбивцю. Вона зараз у мене