Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

— Не треба, — перебив її Маркус. — Вона бачила Віктора, а ми повинні шукати Ганну.

— Тобто як?

Пенітенціарій коротко розповів їй про свій візит на віллу Агапових і про сонячну дівчинку.

— Я таки мала рацію: усі відповіді були на місці першого злочину, в сосновому лісі під Остією. Убивця-оповідач; фінал історії збігається з початком. Та найважливішими є ті докази, які на перший погляд здавалися другорядними: слово «вони», написане Діаною Дельґаудіо, той факт, що убивця перевдягався.

— Поясни краще, — попросив він.

— На мить прокинувшись із коми, Діана хотіла повідомити нас: Ганна і Віктор обоє були присутні на місці злочину. Вони.

— Як таке можливо? Її не існує.

— Убивця перевдягається — ось у чому заковика! Із часом Віктор остаточно перетворився на Ганну. Насправді коли малим хлопчиком він перевтілювався в сестричку, то більше не поводився як замкнутий у собі й мовчазний хлопчина. Він ставав жвавою дівчинкою, яка подобалася всім і яку всі дуже любили. Підростаючи, він зробив вибір — і вибрав Ганну, щоб його приймали в суспільстві.

— Але щоб убивати, він знову стає Віктором. А тому перевдягається.

— Авжеж. А після вбивства знову перевтілюється в Ганну. Ось чому в автівці закоханих під Остією ви знайшли чоловічу сорочку, залишену випадково замість тієї, що належала Джорджо Монтефйорі.

— Отже, нам слід шукати жінку, — підбила підсумки Сандра.

— Пам’ятаєш про ДНК? Дарма, що в поліції та в карабінерів є ця ниточка. Він добре знає, що надійно сховався, адже ви шукаєте чоловіка.

— Але він і справді чоловік, — зауважила Сандра.

— Генетичні сліди, залишені на віллі в Сабаудії, варто розглядати не як особистий знак, а як виклик. Ніби він вам проголошує: ви нізащо мене не знайдете.

— Чому?

— Як на мене, тому що він почувається впевненим у своєму переродженні, адже за ці роки змінив стать, — заявив Маркус. — Ганна хотіла знищити Віктора, однак він час від часу вигулькує з її підсвідомості. Ганна знає, що Віктор може зробити їй зле, як того разу в дитинстві, коли він намагався її вбити. Тому й дозволяє йому вбивати закохані парочки, що дає йому змогу пережити минуле і вважати, ніби то він бере гору. Такий своєрідний спосіб тримати його під контролем. Він бачить парочки не як закоханих, а як брата й сестру, пам’ятаєш?

— Про що ти говориш? Я тебе не розумію. Ти сказав, що Віктор у дитинстві намагався вбити Ганну?

— Так. Гадаю, Віктор у дитинстві вчинив якийсь акт самознищення, приміром перерізав собі вени.

***

Перед заходом сонця прислуга залишала дім.

Віктор дивився на них з вікна своєї спальні. Проводжав їх поглядом, коли вони віддалялися, йдучи в’їзною алеєю, аж до воріт. І відчував завжди те саме бажання: піти разом з ними.

Утім не міг. Він жодного разу не залишав віллу.

Сонце теж його покидало, спускаючись до небокраю. І наростав страх. Йому дуже хотілося, щоб прийшов хтось і забрав його звідси. Адже у фільмах таке траплялося, хіба ні? Коли головному героєві загрожувала небезпека, завжди хтось поспішав на допомогу й рятував його. Віктор заплющував очі й відчайдушно молився, щоб так і сталося. Часом він справді міг переконати себе, що так воно й буде. Однак за ним ніхто не приходив.

Та не всі вечори були однакові. Інколи час спливав спокійно й він міг присвятити себе числам — останньому прихистку, що в нього ще залишався. Але в інші вечори тишу будинку порушував голос його батька.

— Де ти є? Де моя маленька дівчинка, моя улюблена лялечка? — повторював він солодким голосом.

Ота солодкавість була потрібна, щоб виманити його. У минулому він кілька разів намагався втекти від батька. Знав такі місця, де ніхто й нізащо його не знайшов би: вони знаходили їх з Ганною, коли разом бавилися в схованки у великому будинку. Але вони не могли ховатися завжди.

Отже, з плином часу Віктор навчився не виявляти супротиву. Ішов до сестриної спальні, вибирав сукню в шафі, надягав на себе. І перетворювався на Ганну. Потім сідав на ліжко й чекав.

— А ось і моя маленька лялечка! — вигукував батько з посмішкою і розводив руки для обіймів.

Потім брав її за руку, і вони разом піднімалися на горище.

— Лялечки повинні довести, що вони заслуговують на свою вроду.

Віктор сідав на високий табурет і спостерігав за тим, як батько налаштовує фотоапарат та освітлення навколо. Батько був перфекціоністом. Налаштувавши обладнання, переходив до вибору одягу, який тримав у секретній комірчині, вручав Вікторові й пояснював, що слід робити. Та спершу він сам особисто накладав макіяж. Особливу слабкість відчував до губної помади.

Інколи Ганна намагалася противитися батьковим забаганкам. Тоді його охоплювала лють.

— Це твій брат тебе навчив, хіба ні?! Завжди він, отой малий, ні на що не здатний виродок!

Ганна знала, що батько міг заподіяти зле братові: він показував їй револьвера, який тримав схованим у шухляді.

— Я покараю Віктора так само, як покарав оту ні нащо не здатну його матір! — погрожував він.

І Ганна здавалася перед його натиском, завжди здавалася.

— Молодець, моя лялечко, цього разу мотузок нам не знадобиться.

Віктор вважав, що, якби була жива мама, усе було б інакше. У нього залишилося дуже мало спогадів про неї. Наприклад, запах її рук. Тепло грудей, коли вона пригортала його до себе, щоб приспати, і співала колискову. Більше нічого. Зрештою вона була поряд лише протягом перших п’яти років його життя. Однак він знав: вона була вродлива. «Найвродливіша з усіх», — так говорив її чоловік у ті дні, коли лють на її загублену душу не затьмарювала йому розум. Адже тепер він уже не міг сердитися на неї, не міг висловити їй усю свою відразу.

Віктор знав: позаяк тепер Анатолій Агапов не мав можливості звернутися безпосередньо до дружини, він перетворив на предмет своєї ненависті його.

У Москві після смерті мами батько цілком викреслив її з їхнього життя. Викинув усе, що могло нагадати про неї. Косметику, якою вона користувалася, одяг із шафи, речі для щоденного вжитку, статуетки, якими вона роками прикрашала їхню домівку.

І світлини.

Він усі їх спалив у каміні. На їх місця поставив порожні рамки. То були чорні дірки, які всмоктували в себе усе навколо. Батько із сином намагалися не зважати на них, однак це