Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Таріель мала світлу шкіру, вогняно-руде волосся і пронизливо-зелені очі, які сяяли, мов смарагди. Її гострі вушка визирали з-під вишукано укладених локонів, а легка сукня з матерії, схожої на шовк, граційно підкреслювала її фігуру. Вона завжди виглядала витончено і трималася з гідністю, наче королева.

Якщо Анаріель була простою, життєрадісною і сповненою жартів, то Таріель — її повною протилежністю. Мені було значно комфортніше з Анаріель, але вона не могла весь час приділяти мені увагу. Таріель же сама запропонувала свою компанію, і я була вдячна за її терпіння. Вона невимушено розповідала мені про Альвхейм, відкривала переді мною його таємниці й звичаї.

Альвхейм був живим.

Я відчувала це від найпершого кроку, який зробила тут. Дерева, що здіймалися до неба, не просто росли — вони дихали, нашіптуючи стародавні пісні своїм листям. Їхні стовбури були вкриті сріблястим мохом, що світився у темряві, а коріння, мов змії, випліталося з-під землі, утворюючи природні арки та переходи.

Вулиці міста не були чітко прокладені — вони нагадували стежки, що петляли між деревами та будівлями, які ніби виростали просто з природи. Жодного каменю, жодної цеглини, жодної грубої конструкції — усе було створене з дерева, кришталю, світного мінералу та переплетених рослин. Вікна будинків сяяли м’яким теплим світлом, і здавалося, що вони самі розповідають історії своїх господарів.

Поодаль виднілися мости, що з’єднували верхівки дерев, утворюючи рівні міста, які зависали у повітрі. На них прогулювалися Альви, легко ступаючи босими ногами по світлим дощечкам. Одні несли в руках кошики з травами, інші грали на тонких сріблястих флейтах, а дехто просто стояв, вдивляючись у далечінь, наче бачив щось невидиме для мене.

Місцева магія текла тут у повітрі, як вода в річці.

Кожен мешканець Альвхейму був її частиною. Вони розмовляли з деревами, віталися з вітром, просили дозволу в землі, перш ніж зробити крок. Їхні голоси звучали мелодійно, а мова була м’якою та плинною, наче ріка.

Усі між собою розмовляли давньою альвхеймською мовою. Однак, звертаючись до мене або спілкуючись у моїй присутності, вони завжди використовували мою рідну мову. Цікаво, звідки вони її знають?

Я часто ловила себе на думці, що це місце не просто гарне — воно зачаровувало, змушувало забути про все, що залишилося за його межами. Я розуміла, чому Альви не хотіли говорити про інші світи. Альвхейм був довершеним, самодостатнім і безтурботним.

— І коли це відбудеться?

Їхні слова нічого мені не пояснили.

— За два тижні, — радісно повідомив Аелар.

А я зовсім не поділяла його радості. Чекати ще два тижні? Це надто довго!

— Аеларе, — я зиркнула на Таріель. Йти, не попрощавшись, було б неввічливо, але мені потрібно було поговорити з цим нестерпним Альвом наодинці. — Відійдемо?

Він кліпнув, здивований моєю реакцією. Я підвелася й обернулася до дівчини:

— Вибач, ми ненадовго. Але якщо в тебе плани, можемо закінчити іншим разом.

— Все добре, не хвилюйся. Я чекатиму тут, — відповіла вона спокійно.

Аелар простягнув мені руку й повів стежкою.

— Ти добре проводиш час? — запитав він.

Я різко зупинилася, повільно вдихнула, видихнула. Ще раз. І ще. Треба заспокоїтися.

— Так, чудово. Але, здається, ти забув, навіщо ми тут!

— Я пам’ятаю, — відповів він спокійно.

— Аеларе! Годі! Нам потрібно діяти. Ми не можемо чекати ще два тижні!

— Чому?

— Чому?!

Він знову кліпнув своїми ідеально спокійними очима. Ух! Як же він мене бісить!

— Тому що там війна! Вони чекають на підкріплення!

— Енжело, ти вже мала зрозуміти: більшості тут байдуже, що відбувається за межами Альвхейму. Ми живемо у своїй утопії й не переймаємося долями інших. Але якщо вони краще пізнають тебе, то коли ти почнеш говорити — тебе будуть слухати.

Чорт! Він говорить слушність!

***

— Ти змарніла… Ти добре себе почуваєш? — Таріель уважно вдивлялася в моє обличчя, ніби намагаючись прочитати в ньому відповіді, які я не хотіла озвучувати.

Вона стала моєю тінню. Я майже впевнена, що тут не обійшлося без втручання її величності. Але я зауважила ще дещо: Таріель була по вуха закохана в Аелара. І все ж вона постійно знаходилася поруч зі мною, а значить — і з ним. Чому? Я бачила, як їй боляче… То навіщо вона це робить?

Вона мала рацію. Я й справді змарніла. Уже тиждень майже не сплю, їм абияк, а магічної енергії витрачаю надто багато.

Провина гризла мене зсередини. Провина за бездіяльність. А ще — тренування. Якось я вирішила потренуватися самостійно, але батько Аелара це помітив. І тепер щодня ми тренуємося разом. Анаріель, Аелар, і, звісно ж, Таріель навчають мене магії. Отже, немає нічого дивного в тому, що я виглядаю виснаженою.

Еван… Напевно, він уже давно прокинувся. І прочитав мого останнього листа. Цікаво, чи прийняв він моє рішення? Сподіваюся, що так. Дуже хочу, щоб Глорія та Ділан не дозволили йому наробити дурниць.

Я страшенно сумую за ним. Мені бракує його підтримки, його слів, його присутності. Евана мені не вистачає катастрофічно. Так, я також скучила за друзями, але це зовсім не те.

Життя в Альвхеймі було захопливим, але одноманітним. Це ж можна з глузду з’їхати — щодня бачити одні й ті самі обличчя, ті самі місця, виконувати ті самі дії…

Я щиро не розуміла, як безсмертні істоти можуть існувати в такій замкненій екосистемі. Можливо, з плином століть вони адаптуються, і світ навколо для них змінюється. Але я точно знала, що сама б так жити не змогла.

Я розуміла свою маму. Після століть у відокремленому Альвхеймі вона захотіла залишитися на Землі. Захотіла відчути життя по-справжньому.

Небо поступово наливалося темрявою. Аелар кудись вирушив — цікаво, які тут можуть бути справи? Я ж сиділа в альтанці над неторканою вечерею, навпроти мене — Таріель.