Читати книгу - "Небудь-де"

Маркіз пішов до рядів з наїдками. Тієї ночі Плавучий ринок влаштували в галереї Тейт. Наїдки продавали в залі, присвяченій прерафаелітам, і майже всі в ній уже зібралися додому. Яток залишилось небагато — тільки сумноликий чоловік продавав якісь ковбаски та ще, в кутку, під Берн-Джонсовою картиною панянок у тоненькому вбранні, що спускалися сходами, стояли кілька представників Грибного народу, розставивши навколо себе табурети, столики й гриль. Маркіз якось уже куштував ковбаски сумноликого чоловіка, і він мав тверду політику щодо повторення помилок, тож і пішов до ятки Грибного народу.

Грибовиків коло ятки було троє — двоє парубків і одна дівчина. Від них пахло вологістю. Вони носили старі шерстяні пальта з дерев'яними ґудзиками й армійські куртки й так визирали з-під розтріпаного волосся, ніби світло різало їм очі.

— Що продаєте? — спитав він.

— Гриб. Гриб на грінці. Сирий Гриб.

— Зробіть мені грибів на грінці, — сказав він, і одна з грибовиків — худа й бліденька жінка, з кольором обличчя, що нагадувало вчорашню вівсянку — відрізала скибку від гриба-дощовика завбільшки з пеньок дерева. — І дивіться добре його просмажте, — сказав він їй.

— Будь хоробрим. Їж сире, — сказала жінка. — Приєднайся до нас.

— Я вже мав справи з Грибом, — сказав маркіз. — Ми порозумілися.

Жінка поклала відрізану скибку на переносний гриль.

Один з парубків, високий, зі скоцюрбленими плечима, у шерстяному пальті, що пахло старими підвалами, наблизився до Маркіза і налив йому в чашку грибного чаю. Він нахилився вперед, і маркіз побачив висип крихітних блідих грибочків, що всіяли його щоку, мов прищики.

Грибний парубок сказав:

— Ти де Карабас? Посередник?

Маркіз не вважав себе посередником. Але відповів:

— Так.

— Я чув, ти шукаєш своє пальто. Я бачив, як Стічний народ його продав. То було на початку минулого Ринку. На «Белфасті». Я бачив, хто забрав його.

Волосся на потилиці маркіза заворушилося.

— І чого б ти хотів за цю інформацію?

Молодий грибовик облизав губи лишаїстим язиком.

— Мені подобається одна дівчина, але вона не звертає на мене уваги.

— Грибна дівчина?

— Якби ж мені так щастило. Коби ми обоє були поєднані коханням і тілом Гриба, мені б не було про що хвилюватись. Ні. Вона з Воронового двору. Але іноді приходить до нас щось попоїсти. І ми балакаємо. Як оце зараз із тобою.

Маркіз не усміхнувся з жалю і не скривився. Він і бровою не повів.

— Тож вона не відповідає на твою палкість. Як дивно. І чим, на твою думку, я можу тут допомогти?

Парубок поліз сірою рукою до кишені довгого шерстяного пальта. Він витягнув звідти конверта у прозорій пластиковій торбинці з-під сандвічів.

— Я написав їй листа. Якщо точніше, то це можна назвати віршем, хоч я й не хтозна-який поет. Це щоб передать їй, що я до неї почуваю. Але звідкись я знатиму, чи вона його прочитає, якщо просто віддам його їй? А тоді я побачив тебе і подумав, що якби листа передав їй ти, та наговорив їй усіх своїх гарних слів та вишуканих пишностей… — він затнувся.

— Ти подумав, що тоді вона точно його прочитає, і буде більш схильна танцювати під твою музику.

Парубок збентежено глянув на свої руки.

— Але я не вмію грати, — сказав він. — Та мені й нема на чому.

Маркіз силкувався, щоб не зітхнути. Грибна дівчина поставила перед ним тріснуту пластикову тарілку з паркою скибкою просмаженого Гриба, що вбирався в коричневу хрустку грінку.

Маркіз потицяв Гриб, аби переконатися в тому, що той просмажений наскрізь, і в ньому не залишилося активних спор. Зайвих пересторог не буває, а маркіз вважав себе надто егоїстичним для симбіозу.

Гриб був такий як треба. Маркіз жував і ковтав, хоч від їжі боліло горло.

— Тож ти хочеш лиш того, щоб я переконав її прочитати твою жагучу епістолу?

— Ти кажеш про мого листа? Мого вірша?

— Кажу.

— Ну, так. Я лиш хочу, щоб ти був при ній і подбав, аби вона його не відклала, а ще я хочу, щоб ти приніс мені її відповідь.

Маркіз оглянув парубка. Справді, його шия і щоки обросли крихітними грибочками, волосся було важке й немите, а загалом від нього пахнуло закинутими приміщеннями, але так само правдою було те, що крізь густого чуба проглядали ясні блакитні очі, і він був високим і не відразним. Маркіз уявив його вимитим, вичищеним, трохи менш грибкуватим і схвалив ідею.

— Я поклав листа до торбинки, щоб він не намокнув дорогою, — сказав парубок.

— Дуже мудро. А тепер скажи мені — хто купив моє пальто?

— Не так швидко, містере Поспішайстер. Ти ще не спитав про мою кохану. Її звуть Друзильдою. Ти впізнаєш її, бо вона найвродливіша жінка на весь Воронів двір.

— Краса традиційно в очах того, хто дивиться. Розкажи мені щось більш суттєве.

— Я й кажу. Її звуть Друзильдою. Вона там одна з таким іменем. І в неї на тильному боці долоні велика червона родима пляма, що скидається на зірку.

— Ваш союз здається малоймовірним. Син Грибного народу, що кохає леді з Воронового двору. Чому ти вважаєш, що вона покине своє життя заради твоїх вогких підвалів і мікологічних радощів?

Грибний парубок знизав плечима.

— Вона покохає мене, — сказав він. — Щойно прочитає вірша. — Він покрутив ніжку маленького грибочка-парасольки, що ріс на його правій щоці, а коли той упав на стіл, він підняв його й продовжив крутити в пальцях. — То ми домовились?

— Домовились.

— Той штрих, що купив твоє пальто, — сказав Грибний парубок, — ходив з палицею.

— Багато хто ходить із палицею, — сказав де Карабас.

— У цього палиця була загнута на кінці, — сказав грибовик. — А сам був як жаба, точно кажу. Низький такий. Трохи гладкий. Волосся піскувате. Шукав пальто, і твоє припало йому до смаку. — Він вкинув шапку грибочка до рота.

— Корисна інформація. Я неодмінно передам твої пристрасні дифірамби прекрасній Друзильді, — сказав маркіз де Карабас із палкістю, якої, поза всяким сумнівом, абсолютно не відчував.

Де Карабас потягнувся через стіл і взяв з рук юнака пластикову торбинку з конвертом, а тоді вкинув її до однієї з кишень, нашитих зі споду сорочки.

Тоді він пішов собі геть, роздумуючи про чоловіка з гачкуватим ціпком.

Замість пальта маркіз де Карабас тепер носив ковдру. Він замотався в неї, як чорт у пончо. Його це не тішило. Якби ж