Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Берлін зустрів їх дощем. Не зливовим, а тим тихим, невидимим, що осідає на плечах, як тінь від хмар. Але це їх не зупинило. Андрій тримав футляр із нотами так, ніби ніс у ньому не папір — а крихку скляну істину, яку боявся випустити з рук.

Концерт мав бути особливим — камерний, але із трансляцією на весь світ. Після книги, після нагороди, після всього — цей виступ мав стати крапкою, чи радше — новим початком.

— Ти не мусиш нічого доводити, — шепотіла Марта за лаштунками. — Ти вже все сказав.

— Але музика хоче ще слова, — усміхався Андрій. Хоча вона бачила — він блідий. Очі — з червоними прожилками. Крок — не такий упевнений, як завжди.

Зал зібрався елітний. Критики. Диригенти. Композитори. І просто ті, хто слухав “Symphonia di due anime” у навушниках вночі.

Андрій вийшов на сцену впевнено. Але серце билося не в такт. Пальці — тремтіли на мить довше. Погляд — час від часу зупинявся на чомусь невидимому.

Перші акорди — глибокі. М’які. Марта підхопила їх на скрипці — як завжди. Але вже на другій частині він почав сповільнюватись.

Вона відчула — щось не так.

Тиша між тактами стала надто довгою.

А потім — просто в середині фрази — його ліва рука опустилася. Голова нахилилась. Пальці впали з клавіш.

І впала тиша.

Не музична. Фізична.

Марта одразу підбігла. Тіло Андрія — гаряче. Серце билося нерівно. Обличчя — бліде, як сніг.

— Він просто втомився, — сказала вона до залу. — Але тепер ми його послухаємо — і дамо йому відпочити.

Медики приїхали швидко. У backstage — кисень, тиск, тиша. Андрій усміхався, хоча очі були напівзаплющені.

— Я... переграв, так?

— Ти... забув, що навіть найкраща скрипка має потребу в перетяжці, — сказала Марта і тримала його руку, поки лікарі говорили, що потрібно "терміново зупинитись хоча б на місяць".

— Місяць — це ж ніщо?

— Це життя, — відповіла вона. — І я не дам тобі втратити себе через сцену.

Після концерту зал не розійшовся одразу. Люди сиділи. Мовчки. А потім — аплодували стоячи, не музиці — а людині.

Бо музика Андрія вже була в них. А тепер — вони молились, щоб він залишився в собі.

І Марта знала: це не кінець.

Це — момент, коли навіть музика має визнати, що тіло — не інструмент, а дім.