Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

Матіуш написав уже сорок три прохання і не отримав жодної відмови. У нього навіть револьвер є, бо він не в’язень, а приїхав сюди з доброї волі.

Листа відправили, і Матіуш із нетерпінням почав чекати, коли приїде зміна.

Наступного дня сталася біда: раптово померла канарка. Вона була вже стара й останнім часом сиділа настовбурчившись, не співала, рідко вилітала з клітки, не хотіла купатися в мисці. Їла теж мало. Матіуш бачив це, але сподівався на те, що все ж одужає.

Коли канарка померла, він пригадав, що напередодні ввечері у неї був особливо жалюгідний вигляд. Вона роззявляла дзьоб і заплющувала оченята — ніби задихалася, і тремтіла, як від холоду. Стривожений Матіуш намагався зігріти її своїм диханням. А на ранок бачить: лежить канарка на боці, ніжки простягнула, але голівкою ще вертить, і одне око розплющене. Матіуш схопив її в руки — вона тверда, як камінчик; став дмухати в дзьобик: думав, допоможе. Потім кинувся до Валентія, але зрозумів, що все марно.

«Тепер у мене немає нікого на світі», — з тугою подумав він і зайнявся похованням.

Перш за все вирізав із золотого паперу корону: адже канарка була не проста, а королівська. Потім обклеїв невеличку коробочку зсередини зеленим папером, поклав на дно трохи вати, листя, а на них — канарку. Матіуш робив усе це непомітно, крадькома, немов соромився. Хоча чого соромитися? Канарку подарувала йому покійна мама, клітка з пташкою багато років стояла в кабінеті покійного батька. Значить, це особлива пташка, з нею пов’язані спогади про батьків. А пам’ять про батьків шанують не лише королі.

З двох коробочок Матіуш спорудив катафалк і прив’язав мотузочок. Потім загорнув усе в папір і вийшов з будинку. Він попрямував до кручі, що височіла на березі моря, щоб віддати останню шану другові, який розділяв із ним вигнання. На середині гори, де дорога була рівнішою і звідки ніхто не міг його бачити, він опустив катафалк на землю, поставив на нього труну й потягнув за мотузочок. Ноша для рук легка, а для серця — важка.

Поховати канарку Матіуш вирішив на самій вершині під деревом, звідки відкривався прекрасний ‘ краєвид на море. І, пригадавши, що за старих часів могили полеглим воїнам копали палашами, він вийняв із-за пояса скаутський ніж і вирив ямку. Уже опустивши в неї коробочку, Матіуш подумав: а раптом сталося диво й канарка ожила? І диво сталося, тільки інше: над головою почувся гучний, дзвінкий пташиний спів. Це канарки — вільні мешканці острова — прощалися з нещасною полонянкою.

Матіуш зробив із камінчиків горбок. Коли все було готово, він ще раз поглянув на могилу, і серце у нього стискалося від туги.

Йому пригадалося кладовище в далекій столиці, де поховані його батьки. І сам не знаючи навіщо, він зробив ще дві могили, потім пригадав Кампанеллу, і з’явився четвертий горбок.

Через кілька днів Матіуш обгородив своє кладовище камінням. Тепер він ще більше полюбив це місце на вершині гори і проводив там багато часу, граючи на скрипці і вдаючись до роздумів.

Дні минали за днями, і Матіуш, зайнятий своїми справами, забув про сорок третє прохання. Але одного дня до бухти увійшов корабель і став на якір. Солдати, дізнавшись, що вони повертаються на батьківщину, ошаліли від радості. Навіть завжди спокійний, стриманий Валентій перевернув чайник з окропом, розбив порцелянову статуетку, яка стояла в Матіуша на письмовому столі, і загубив ключі від комори, отож того дня обідали на годину пізніше. Про інших і говорити нічого: від радості вони зовсім втратили голову — кидаються, квапляться, немов бояться, що часу не вистачить на збори. А які збори в солдата, коли все його майно — дерев’яна валізка, миска та ложка?

О п’ятій годині до Матіуша з’явився ординарець Дормеська і за формою доповів, що полковник просить його прийняти.

Матіуш не впізнав Дормеська: замість звичайного халата на ньому був парадний мундир, груди колесом, руки по швах. Нічого не скажеш — бравий воїн.

«Неспроста це». І Матіуша кольнуло недобре передчуття.

— Ваша королівська величносте, дозвольте попрощатися з вами.

— Як, і ви мене залишаєте?

— Ось наказ, — Дормесько простягнув Матіушу складений папір.

Матіуш прочитав наказ і йому стало сумно. Шкода розлучатися з добродушним, поступливим соньком, який не втручався в його справи і без єдиного звуку підписував усі прохання в Раду П’ятьох.

Невідомо, кого ще пришлють замість нього.

XIX

РАПОРТ № 1

За бажанням вашої королівської величності, для несення караульної служби прибуло десятеро підлітків. За наказом Ради П’ятьох комендантом острова призначений я.

Маркіз Амарій.

— свідчив перший рапорт маркіза. Матіуш, пробігши очима рапорт, написав унизу: «Читав».

Життя на острові змінилося. У кімнаті разом із Матіушем розмістилися підлітки. Маркіз оселився в будиночку, де раніше жили солдати. Тепер Матіуш щодня отримував із гарнізонної канцелярії по декілька паперів: циркулярів, наказів, інструкцій. Треба було їх читати й підписувати.

«Ваша величносте, папір із гарнізонної канцелярії!» Ці слова будили його ночами, чулися за його спиною в лісі, на березі моря.

Матіуш два дні терпів, а на третій викликав до себе ротмістра.

Той з’явився і, навіть не привітавшись, плюхнувся в крісло й закурив сигару.

— Пане ротмістр, я викликав вас у справі! — суворо сказав обурений його розбещеністю Матіуш.

— Тоді я зайду пізніше, коли ви вдягнете мундир, — недбало кинув ротмістр і попрямував до дверей.

У Матіуша від цього нечуваного нахабства потемніло в очах.

— Я не буду вдягати мундир, — гнівно зауважив Матіуш, — і попереджаю вас: ні читати, ні підписувати ваших паперів я не бажаю. Я не в’язень і не зобов’язаний вам підкорятися. Полковника Дормеська…

— Полковника Дормеська тут більше немає, — перебив його ротмістр. — Після полковника Дормеська не залишилося ні квитанцій, ні рахунків, і взагалі він навіть не спромігся скласти план острова. На запитання: «Чи населений острів?» — полковник Дормесько теж не зумів відповісти. Полковник Дормесько виконував свої службові обов’язки геть погано. Донесення про це вже готове й найближчим часом буде відправлене за призначенням. Усі побажання вашої величності, якщо вони не суперечать інструкції, неухильно виконуватимуться. Спірні питання підлягають вирішенню Ради П’ятьох. У разі незгоди