Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— З цим ми, мабуть, покінчили, правда?

— Кінець! — вигукує Вестергольт.

Так, справді, кінець! Ми все забули, і це остаточний вирок. Але те, чого вчили нас Бетке і Козоле, ми ніколи не забудемо.

Після обіду Людвіґ і Альберт зайшли по мене, і ми всі разом вирушили до лікарні провідати нашого товариша Ґізекке. Дорогою зустрічаємо Ґеорґа Рає. Він приєднується до нас: він теж знав Ґізекке.

День видався сонячний. Із пагорба, на якому стоїть лікарняна будівля, відкривається краєвид на далекі поля. Там, під наглядом санітарів в уніформах, групами працюють хворі, одягнені в смугасті, біло-блакитні сорочки. З вікна правого флігеля чується спів: «На берегах веселих Заале». Співає, очевидно, хворий. Якось дивно звучить крізь залізні ґрати: «Хмари небом пливуть».

Ґізекке разом із ще кількома хворими мешкає у просторій палаті. Коли ми заходимо, один із хворих пронизливо кричить: «Прикриття! Прикриття!» — і лізе під стіл. Решта не звертає на нього жодної уваги. Побачивши нас, Ґізекке негайно піднімається нам назустріч. У нього худе жовте обличчя; загострене підборіддя і відстовбурчені вуха роблять його обличчя ще більш юним, ніж він є насправді. Тільки очі неспокійні і постарілі.

Не встигаємо привітатися з ним, як інший хворий відводить нас убік.

— Новини є? — питає він.

— Ні, ніяких, — відповідаю я.

— А що на фронті? Наші нарешті зайняли Верден?

Ми перезираємось.

— Давно укладено мир, — заспокійливо каже Альберт.

Хворий сміється неприємним гикаючим сміхом:

— Дивіться, не дайте себе обдурити! Це вони туману напускають, а самі тільки й чекають, щоб ми вийшли звідси. А як вийдемо, вони — раз! — і відправлять на фронт. — І таємничо додає: — Мене вони більше не побачать!

Ґізекке вітається з нами за руку. Ми вражені його поведінкою: ми чекали, що він буде стрибати, як мавпа, буде казитися, показувати нам гримаси або, щонайменше, трястися, як контужені, які просять милостиню на вулицях, але він тільки посміхається, якось дивно кривлячи губи, і каже:

— Що, не думали?

— Та ти зовсім здоровий, — відповідаю я. — У тебе хіба щось болить?

Він проводить рукою по лобі:

— Голова. Потилицю ніби обручем стискає. А потім — Флері…

У бою під Флері Ґізекке розривом снаряда засипало й при-тисло балкою, після цього він кілька годин пролежав, втулений обличчям у стегно іншого солдата із розпореним животом. У того голова не була засипана, і він постійно кричав, а з кожним його стогоном хвиля крові заливала обличчя Ґізекке. Поступово у пораненого стали випирати назовні нутрощі і могли заду-сити Ґізекке. Щоб не задихнутися, він раз у раз втискував їх назад у живіт пораненого. І постійно чув при цьому глухий рев нещасного.

Усе це Ґізекке розповідає цілком зв’язно та послідовно.

— Так от, це все повертається до мене щоночі, — говорить він. — Я задихаюся, і кімната наповнюється слизькими білими зміями й кров’ю.

— Але раз ти знаєш, що все тобі тільки здається, невже ти не можеш побороти себе? — питає Альберт.

Ґізекке мотає головою:

— Нічого не допомагає. Навіть якщо я не сплю. Як тільки стемніє, вони тут як тут. — Він увесь тремтить. — Удома я вистрибнув із вікна та зламав ногу. Тоді вони привезли мене сюди.

Він мовчить. Потім звертається до нас:

— А що ви тепер робите? Випускний іспит уже склали?

— Скоро будемо складати, — каже Людвіґ.

— У мене, напевно, уже нічого не вийде, — сумно промовляє Ґізекке. — Такого, як я, до дітей не пустять.

Хворий, який перед тим кричав: «Прикриття!», тихенько підкрався ззаду до Альберта й ляснув його по потилиці. Альберт спалахнув, але відразу ж схаменувся.

— Придатний, — підсміюється хворий, — придатний! — Він аж присідає зо сміху, але раптом замовкає і тихо відходить у кут.

— Слухайте, чи не могли б ви написати майорові? — питає Ґізекке.

— Якому майору? — не розумію я.

Людвіґ підштовхує мене.

— Про що ж йому написати? — швидко говорю я, схаменувшись.

— Щоб він дозволив мені ще раз вирушити під Флері, — збуджено відповідає Ґізекке. — Мені це неодмінно допомогло б. Зараз там повинно бути тихо, а я пам’ятаю це місце, коли там все гуркотіло та злітало на повітря. Я пішов би пішки через Ущелину Смерті, повз Холодну Землю, просто до Флері; якби я не почув жодного пострілу, у мене би все пройшло. І я напевно заспокоївся б, ви як думаєте?

— Ти й так заспокоїшся, — умовляє його Людвіґ і кладе йому руку на плече. — Тобі тільки треба чітко все усвідомити.

Ґізекке сумно дивиться перед собою:

— То напишіть, будь ласка, майору. Мене звати Герхардт Ґізекке. З двома «к». — Очі його помутнішали й немов осліпли. — Принесіть мені трохи яблучного мусу. Я б з таким задоволенням поїв зараз мусу.

Ми обіцяємо йому все, що він просить, але він уже нас не чує, він уже до всього збайдужів. Ми прощаємося. Він встає і віддає Людвіґу честь. Потім із відсутнім поглядом сідає за стіл.

Виходячи, я ще раз озираюся на Ґізекке. І раптом він, наче прокинувшись, схоплюється і біжить за нами.

— Візьміть мене з собою, — просить він якимось високим дивним голосом, — вони знову повзуть сюди.

Він злякано тулиться до нас. Ми не знаємо, що робити. У цю хвилину з’являється лікар, дивиться на нас і обережно бере Ґізекке за плечі.

— Ходімо в сад, — каже він, і Ґізекке слухняно дає себе відвести.

Ми виходимо з лікарні. Вечірнє сонце низько стоїть над полями. Із заґратованого вікна й далі лунає спів: «А вже замки в руїнах. Хмари небом пливуть».

Ми йдемо мовчки. Поблискують борозни на ріллі. Вузький і блідий серп місяця повис між гілками дерев.

— Мабуть, — говорить Людвіґ, — у кожного з нас є щось схоже.

о

Я дивлюся на нього. Його обличчя освітлене призахідним сонцем. Воно серйозне і замислене. Я хочу відповісти Людвіґу й раптом починаю тремтіти, сам не знаю чому.

— Не треба про це говорити, — перериває його Альберт.

Ми продовжуємо наш шлях. Захід сонця блідне, насуваються сутінки. Яскравіше світить місяць. Нічний вітер піднімається з полів, і у вікнах будинків спалахують перші вогні. Ми підходимо до міста.

Ґеорґ Рає за всю дорогу не сказав ні слова. Тільки коли ми зупинилися і стали прощатися, він немов прокинувся:

— Ви чули, чого він хоче? Під Флері — назад під Флері.

Додому мені ще не хочеться. І Альберту теж. Ми повільно

бредемо вздовж валу. Унизу шумить річка. Біля млина ми зупиняємося і перехиляємося через перила мосту.

— Як дивно, Ернсте, що у нас тепер ніколи не з’являється бажання побути на самоті, правда? — говорить Альберт.

— Так, — погоджуюся