Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Він киває:

— Саме так. Але, зрештою, треба ж себе кудись подіти.

— Якби в нас була вже якась професія! — кажу я.

Він зневажливо відмахується:

— Це нічого не дасть. Жива людина потрібна, Ернсте. — І, відвернувшись, тихо додає: — Близька людина, розумієш?

— Ох, людина! — заперечую я. — Це найбільш ненадійна штука на світі. Ми надивилися, як легко відправити людину на той світ. Доведеться тобі завести десяток чи й більше друзів, щоб хоч хто-небудь уцілів, коли кулі почнуть їх косити.

Альберт уважно дивиться на силует церкви:

— Я не те хочу сказати. Я говорю про людину, яка цілком належить тобі. Іноді мені здається, що це має бути жінка.

— О Господи! — вигукую я, згадуючи Бетке.

— Дурень! — розлючено каже він раптом. — У житті абсолютно необхідно мати якусь опору, невже ти цього не розумієш? Я хочу, щоб мене хтось кохав, і тоді я буду опорою для тієї людини, а вона — для мене. А по-іншому хоч у петлю лізь! — Він здригається і відвертається.

— Але послухай, Альберте, — тихо кажу я, — а нас тобі хіба не достатньо?

— Так, так, але це зовсім інше. — І, помовчавши, шепоче: — Треба мати дітей, дітей, які ні про що не знають.

Мені не зовсім ясно, що він хоче сказати. Але я не розпитую більше.

ЧАСТИНА IV

І

Ми уявляли собі все інакше. Ми думали, потужним акордом почнеться інтенсивне і яскраве існування, сповнене радості вдруге здобутого життя, — так ми збиралися почати. Але дні й тижні прослизали якось повз нас, проходили в якихось другорядних, поверхневих справах, а озирнешся — і виявляється, що насправді нічого не зроблено. Війна привчила нас діяти майже не роздумуючи, бо кожна хвилина зволікання могла закінчитися смертю. Тому мирне життя здається нам неймовірно повільним. Ми кидаємося в нього з головою, але поки воно відгукнеться і зазвучить, ми вже перегоріли й відвернулися в інший бік. Занадто довго смерть була нашим незмінним супутником; вона була сильним гравцем, і щомиті на карту робилася найвища ставка. Це виробило в нас якусь напруженість, гарячковість, навчило жити лише теперішнім, однією миттю, і тепер ми почуваємося спустошеними, а все довкола видається нам чимось не тим. І ця порожнеча породжує тривогу: ми відчуваємо, що нас не розуміють і що навіть кохання не може нам допомогти. Між солдатами й несолдатами пролягла прірва, яку неможливо подолати. Допомогти собі можемо лише ми самі.

У наші неспокійні дні нерідко вривається дивний гуркіт, наче віддалений грім гармат, наче глухий заклик звідкись із-за обрію, заклик, який ми не вміємо розгадати, якого ми не хочемо чути, від якого ми відвертаємося, немов боячись пропустити щось, що тікає від нас. Занадто багато ми втратили, а дехто з нас втратив і саме життя.

У барлозі Карла Брьоґера все перевернуте догори дном. Книжкові полиці порожні. Книги цілими пачками розкидані довкола — на столах і на підлозі.

Колись Карл був справжнім бібліоманом. Він збирав книги так, як ми збирали метеликів або поштові марки. Особливо любив Айхендорфа. У Карла є три різних видання його творів. Багато з віршів Айхендорфа він знає напам’ять. А зараз він збирається розпродати всю свою бібліотеку й на виручений капітал відкрити торгівлю горілкою. Він стверджує, що на такій справі можна тепер добре заробити. Досі Карл був тільки агентом у Леддергозе, а зараз хоче торгувати самостійно.

Перегортаю перший том одного з видань Айхендорфа в м’якій палітурці синього кольору. Вечірня зоря, ліси і мрії. Літні ночі, сум, ностальгія. Які були часи!

Віллі тримає в руках другий том. Він задумливо розглядає його.

— Запропонуй купити це якомусь шевцю, — радить він Карлу.

— Чому? — посміхаючись, запитує Людвіґ.

— Шкіра. — Відповідає Віллі. — У шевців зараз гострий дефіцит шкіри. Ось, — він піднімає з підлоги зібрання творів Ґете, — двадцять томів. Це щонайменше шість пар чудового шкіряного взуття. За цього Ґете шевці напевно дадуть тобі набагато більше, ніж будь-який букініст. Вони дуріють, коли бачать натуральну шкіру.

— Хочете щось із цього? — питає Карл, показуючи на книги. — Для вас зі знижкою!

Ми дружно відмовляємося.

— Ти тільки не поспішай, подумай ще трохи, — говорить Людвіґ, — потім усе це знову не збереш.

— Дурниці, — сміється Карл. — Насамперед треба жити; жити — це краще, ніж читати. Плювати мені на іспити. Усе це дурниці! Завтра розпочнеться дегустація різних сортів горілки.

Десять марок заробітку на пляшці контрабандного коньяку — це спокусливо, друже. Гроші — єдине, що справді потрібно людині. З грошима можна мати все інше.

Він зв’язує книги в пачки. Я пригадую, що раніше Карл радше голодував би, ніж продав би хоч одну книгу.

— Чому у вас такі здивовані обличчя? — сміється він з нас. — Треба вміти з усього діставати користь. Старий баласт — за борт! Час почати нове життя!

— Це правда, — погоджується Віллі. — Якби в мене були книги, я б їх теж продав.

Карл плескає його по плечу:

— Від сантиметра торгівлі більше користі, ніж від кілометра вченості, Віллі. Я вдосталь належався по брудних окопах, з мене досить. Хочу взяти від життя все, що можна.

— По суті він має рацію, — кажу я. — Чим ми тут насправді займаємося? Іноді ходимо до школи — це не враховується.

— Хлопці, тікайте звідти й ви, — говорить Карл. — Чого ви не бачили в цій безглуздій школі?

— Там самі дурниці, це правда, — відгукується Віллі. — Але ми принаймні разом. А крім того, до іспитів залишилося якихось два-три місяці. Кинути все ж таки шкода. Атестат не завадить. А далі видно буде.

Карл нарізає пакувальний папір:

— Знаєш, Віллі, так буде все життя. Завжди знайдуться два-три місяці, через які що-небудь буде шкода кинути. Так і не помітиш, як підійде старість.

Віллі усміхається:

— Поживемо — чаю поп’ємо, а там подивимось.

Аюдвіґ підводиться.

— Ну, а батько твій що говорить?

Карл сміється:

— Те, що зазвичай кажуть у таких випадках старі боязкі люди. Сприймати це серйозно не можна. Батьки весь час забувають, що ми були солдатами.

— А ким би ти став, якби не був солдатом? — питаю я.

— Мабуть, торгував би книгами здуру, — відповідає Карл.

На Віллі рішення Карла справило сильне враження. Він

умовляє нас закинути подалі весь шкільний мотлох і зайнятися якоюсь вартісною справою.

їжа — одна з найбільш доступних насолод у житті. Тому ми вирішуємо влаштувати мішечний похід. На продовольчі картки видають щотижня по двісті п’ятдесят грамів м’яса, двадцять грамів масла, п’ятдесят грамів маргарину, сто грамів крупів і трохи хліба. Цим жодна