Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

уперше в житті сидів з цивілізованими істотами і впивався позірною атмосферою високої, витонченої культури. Який же він був тоді наївняк! Почував себе тоді, в давні часи, якимсь дикуном, упрівав сьомим потом, усього побоюючись, приголомшено дивився на безліч ножів та виделок, потерпав перед величним лакеєм і марно силкувався одним стрибком знестися на цю запаморочливу соціальну височінь, аж кінець кінцем поклав бути самим собою і не вдавати ані освіченості, ані витонченості манер, що їх не мав.

Він з надією глянув на Рут, так само як пасажир на пароплаві, нагло подумавши про можливу катастрофу, шукає очима рятувального пояса. Так, з того всього лишилося тільки кохання і Рут. Усе інше розвіялось, як міраж, перед лицем знань. Але Рут і кохання витримали випробу; для них Мартін знайшов біологічне виправдання. Кохання становило найвищий прояв життя. Природа витворила його, як і всіх інших нормальних людей, задля кохання. Вона билася над цим завданням десять тисяч століть — ба навіть сотні тисяч, мільйони століть, — і ось він, найкращий її витвір. Вона зробила кохання найдужчим його почуттям, збільшила незмірно силу цього почуття даром уяви і кинула його в цей ефемерний світ тужити, жадати її кохати. Він знайшов під столом руку Рут і потиснув її і відчув Рутин потиск у відповідь. Вона глянула на нього, і очі в неї були променисті й пахкі. Такі ж були і його очі в ту трепетну мить, але він не знав, що великою мірою жар у неї в очах був лише відбиттям того, що вона бачила в його очах.

Навпроти нього, праворуч від містера Морза, сидів суддя Блаунт, член місцевого найвищого суду. Мартін зустрічав його в Морзів уже не раз, але не відчував до нього ніякої симпатії. Суддя розмовляв з батьком Рут про політику робітничих спілок, про місцеві події й соціалізм, і містер Морз усе силкувався зачепити Мартіна, розмовляючи на цю останню тему. Нарешті суддя глянув на Мартіна з поблажливим батьківським жалем. Той осміхнувся подумки.

— Згодом це пройде у вас, юначе, — лагідно озвався суддя. — Час — найкращі ліки від цих юнацьких хвороб. — І, звертаючись до містера Морза, він додав — Не думаю, щоб у таких випадках суперечки були б доцільні. Хворий через них тільки стає норовистий.

— Це правда, — поважно відповів містер Морз. — Але іноді не вадить застерегти хворого, що стан його серйозний.

Мартін засміявся весело, але якось силувано. День був занадто довгий, і працював він з самого ранку так напружено, що все це не могло не датися взнаки.

— Немає сумніву, — сказав він, — що ви обоє чудові лікарі, але якщо вас хоч трохи обходить думка вашого пацієнта, то дозвольте йому сказати, що діагноз поставлено неправильно. Насправді ви самі слабуєте на ту хворобу, яку мені приписуєте. Я до неї неприйнятний. Соціалістична філософія, що, зле перетравлена, шумує у ваших жилах, мене не зачепила.

— Спритно, спритної — пробурмотів суддя. — Це випробуваний маневр у суперечці — помінятися місцями з противником.

— Я роблю висновки з ваших власних слів, — сказав Мартін. Очі його зблиснули, але він ще стримався. — Бачте, пане суддя, я чув деякі ваші передвиборні промови. Ви переконали себе, що вірите в боротьбу за існування і в те, що виживає дужчий, а самі всіма способами намагаєтесь урвати сили в дужчих.

— Але ж, юначе…

— Не забувайте, що я чув ваші передвиборні промови! — застеріг суддю Мартін. — Ви говорили про впорядкування внутрішньої торгівлі, про врегулювання діяльності залізничного тресту й нафтової компанії, про охорону лісів і ще про тисячі всяких обмежувальних заходів, які, власне, збігаються з позицією соціалістів.

— А по-вашому, прояви надужиттів не треба приборкувати?

— Не в тому річ. Я просто хочу сказати, що ви погано поставили діагноз і що я анітрохи не заражений мікробом соціалізму. Це вас, а не мене, точить цей мікроб. Щодо мене, то я запеклий ворог і соціалізму, і тієї вашої нечистої демократії, яка є не що інше, як псевдосоціалізм, замаскований облудними словами, що не витримують найменшої критики.

Я реакціонер, такий переконаний реакціонер, що моїх поглядів ніколи не зрозуміти таким людям, як ви, бо ваші очі затуманені словесами про організоване суспільство і не досить гострі, щоб прозирнути крізь цей туман. Ви вдаєте, ніби вірите, що виживає й панує дужчий. А я вірю в це насправді. В цьому й різниця. Коли я був трохи молодший — молодший на кілька місяців, — я думав так само, як і ви. Це тому, що світогляд ваш і таких, як ви, справляв на мене певний вилив. Але гендлярі та крамарі навіть у найкращому разі полохливі правителі; вони все життя хрюкають над коритом, шукаючи поживи, і я вернувся, якщо хочете, до аристократизму. В цій кімнаті я єдиний індивідуаліст. І мої сподівання не на державу. Мої сподівання на дужу людину, вершника на коні, що з’явиться врятувати гнилу державу від загибелі.

Ніцше мав рацію. Це забагато забрало б часу — пояснювати вам, хто такий Ніцше. Досить того, що він мав рацію. Світ належить дужим, котрі водночас і шляхетні, і не бабраються в свинячому кориті крамарства та гендлю. Світ належить справжнім аристократам, великим білявим бестіям, що гордують компромісами і не лякаються казати «так». І вони поглинуть вас, соціалістів, що бояться соціалізму і вважають себе за індивідуалістів. Ваша рабська моральність потульних та уміркованих вас не врятує. Я знаю, що все це для вас китайська грамота, і не трудитиму більше вам голови. Але пам’ятайте одне: на весь Окленд не знайдеться й півдесятка індивідуалістів, проте один з них — Мартін Іден.

Давши цим зрозуміти, що скінчив суперечку, він обернувся до Рут.

— Я сьогодні дуже стомився, — сказав він тихо. — Мені хочеться кохання, а не розмов.

Мартін пропустив повз увагу слова містера Морза:

— Ви мене не переконали. Всі соціалісти — єзуїти. Це головна їхня ознака.

— Нічого, ми ще зробимо з вас доброго республіканця, — додав містер Блаунт.

— Мій вершник з’явиться раніш, ніж це трапиться, — добродушно відказав Мартін і знов обернувся до Рут.

Але містер Морз не вдовольнився. Він не терпів ледарства й нехоті до доброзвичайної солідної роботи у свого майбутнього зятя, поглядів якого не поважав, а вдачі не розумів. Тож містер Морз завів розмову про Герберта Спенсера. Містер Блаунт вторував йому, і Мартін, як тільки почув ім’я свого улюбленого філософа, став мимохіть наслухатися до слів судді, який поважно й самовдоволено критикував Спенсера. Містер Морз раз у раз поглядав на Мартіна, немов кажучи: «Чуєте, голубе?»

— Галасливі сороки, — пробурмотів