Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

Так, подумав Роберт Джордан. Ми вбиваємо холоднокровно, а вони — ні, і ніколи холоднокровно цього не робили. Це їхня найсвятіша віра. Та, стародавня, що її вони мали ще перед тим, як нова релігія прийшла до них з другого кінця Середземного моря. Давньої віри вони ніколи не зрікалися, а лише затаїли й приховали її, даючи їй вихід у війнах та інквізиції. Це люди аутодафе — акту віри. Вбивати доводиться всім, але ми вбиваємо не так, як вони. А ти, подумав він, хіба тебе самого ніколи не поривало таке бажання? Хіба ти не відчував цього в Сьєррі? І під Усерою? І весь час, поки ти був в Естремадурі? І взагалі весь час? Que va, сказав він собі. Це було зі мною при кожному нападі на поїзд.

Облиш усі ці сумнівні літературні вправи щодо берберів та стародавніх іберійців і признайся, що тобі знайома радість убивства, як знайома вона кожному солдатові-добровольцю, заперечує він це чи ні. Ансельмо її не знає, бо він не солдат, а мисливець. Але і його не ідеалізуй. Мисливці вбивають тварин, а солдати — людей. Не обдурюй самого себе, подумав він. І не грайся в літературу. Ти давно вже заразився цим. І не думай погано про Ансельмо. Він щирий християнин. Рідкісне явище для католицької країни.

А я тоді був певен, що Агустіна охопив страх, подумав він. Природний страх перед боєм. А виявляється, це було оте. Можливо, звичайно, що він тепер просто вихваляється. Але страх теж був. Я відчував його всією долонею. Ну, гаразд, час кінчати ці теревені.

— Іди подивись, чи циган приніс їсти,— сказав він Ансельмо — Сюди його не пускай. Він дурень. Принеси все сюди сам.

І хоч би скільки він приніс, хай ще принесе. Я голодний.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Тепер уже ранок став справжнім травневим ранком, небо було високе й чисте, і Роберт Джордан відчував на плечах теплий повів вітру. Сніг швидко танув, а вони сиділи й снідали. Кожен дістав по два великих бутерброди з м'ясом і козячим сиром, а Роберт Джордан покраяв своїм складеним ножем цибулину на грубі кружальця й обклав ними м'ясо та сир між двома скибками хліба.

— Від тебе так тхнутиме, що фашисти на тому кінці лісу почують, — сказав Агустін, сам напхавши повен рот цибулі.

— Дай мені бурдюк, я прополощу рота, — сказав Роберт Джордан, відкусивши чималий шмат від бутерброда.

Ніколи ще він не був такий голодний; він сьорбнув вина, що відгонило смолою від шкіряного бурдюка. Потім випив ще трохи, високо піднявши бурдюк, щоб струмінь лився просто в горло; бурдюк торкнувся соснових гілок, що маскували кулемет, і голова Роберта Джордана теж лягла на соснове гілля, коли він задер її, щоб зручніше було пити.

— Хочеш іще один? — спитав Агустін, простягаючи бутерброд над кулеметом.

— Ні, дякую, їж сам.

— Не можу. Я не звик їсти так рано.

— Справді не хочеш?

— Не хочу. Бери.

Роберт Джордан узяв бутерброд і поклав його на коліна, вийняв цибулину з бічної кишені куртки, де лежали гранати, І розкрив ніж, щоб покраяти її. Він зняв тонку верхню лушпинку, яка забруднилася в кишені, потім відкраяв грубе кружальце. Зовнішнє кільце відпало, і він підняв його, надів на місце й застромив у бутерброд.

— Ти завжди їси цибулю на сніданок? — спитав Агустін.

— Якщо є.

— В тебе дома всі їдять її?

— Ні,— відповів Роберт Джордан. — Там таке не заведено.

— Приємно чути це, — мовив Агустін. — Я завжди вважав Америку цивілізованою країною.

— А чим тобі не подобається цибуля?

— Запахом. Більше нічим. А всім іншим вона як троянда.

Роберт Джордан усміхнувся з повним ротом.

— Як троянда, — сказав він. — Зовсім як троянда! Троянда — це троянда — це цибуля.

— Тобі цибуля в голову вдарила, — мовив Агустін. — Стережись.

— Цибуля — це цибуля — це цибуля, — весело сказав Роберт Джордан і подумки додав: «А камінь — це Stein, — це скеля, — це валун, — це галька».

— Прополощи собі рота вином, — сказав Агустін. — Ти чудний хлопець, Ingles. Зовсім не схожий на того динамітника, що раніше працював з нами.

— Я тільки в одному на нього не схожий.

— В чому саме?

— Я живий, а він ні,— сказав Роберт Джордан. І подумав: що це з тобою коїться? Хіба можна казати таке? Невже це тобі від сніданку в голові запаморочилося? Чи, може, ти від цибулі сп’янів? Невже це тепер для тебе нічого не важить? Це ніколи не важило багато, щиро відповів він собі. Ти старався, щоб важило, але старався даремно. А тепер залишилося так мало часу, що брехати не варто.

— Ні,— сказав він тепер уже серйозно. — Цій людині випало тяжко страждати.

— А ти? Ти хіба не страждаєш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Я з тих, що мало страждають.

— Я теж, — сказав йому Агустін. — Є люди, що страждають багато, і є такі, що страждають мало. Я дуже мало страждаю.

— Тим краще. — Роберт Джордан знову перехилив бурдюк. — А з оцим ще краще.

— Але я вболіваю за інших.

— Як належить усім порядним людям.

— А за себе — ні.

— У тебе є дружина?

— Ні.

— І в мене теж нема.

— Але в тебе тепер є Марія.

— Так.

— Дивна річ, — сказав Агустін. — Відколи вона прийшла до нас, після того діла з поїздом, Пілар нікого з нас близько до неї не підпускала, пильнувала її, наче в монастирі кармеліток. Ти навіть уявити собі не можеш, як ревно вона її пильнувала. І ось приходиш ти, і вона віддає її тобі, наче в дарунок. Що ти на це скажеш?

— Зовсім не так було.

— А як же було?

— Вона доручила мені піклуватися про неї.

— І ото так ти піклуєшся — кохаєшся з нею цілу ніч?

— А чом ні?

— Гарне піклування!

— А ти хіба не розумієш, що піклуватись можна й так?

— Можливо, але так піклуватися про неї міг би кожен з вас.

— Не будемо більше говорити про це, — сказав Роберт Джордан. — Я кохаю її щиро.

— Щиро?

— На світі немає нічого щирішого.

— А потім? Після мосту?

— Вона піде зі мною.

— Тоді,— сказав Агустін, — не говорімо більше про це. Я зичу вам обом щастя.

Він підняв бурдюк і довго пив із нього, потім передав Робертові Джордану.

— Ще одне, Ingles, — сказав він.

— Кажи.

— Я сам теж її кохаю.

Роберт Джордан поклав йому руку на плече.

— Дуже кохаю, — мовив Агустін. — Дуже. Так, що навіть уявити