Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

Князівське військо щойно перейшло Сліпорід, сам же князь зупинився на спочинок у Пилипові, коли йому сповістили, що від Хмельницького прибули посланці з листом і просять їх вислухати. Князь наказав їх негайно привести. І тоді шестеро запорожців з’явилися у підстаростівському дворику, де зупинився князь, і зайшли досить пихато, особливо найстарший із них, отаман Сухорука, гордий корсунським розгромом і своїм свіжим полковницьким чином. Та коли вони побачили обличчя князя, їх ураз пойняв такий великий страх, що, припавши йому до ніг, вони не сміли промовити й слова.

Князь, сидячи в оточенні передового рицарства, звелів їм підвестися і запитав, із чим прибули.

— Із листом від гетьмана, — відповів Сухорука.

Князь, не зводячи очей із козака, відповів спокійно, із притиском на кожному слові:

— Від лиходія, гультяя і розбійника, а не від гетьмана!

Запорожці зблідли, а радше, посиніли і, похнюпившись, мовчки стояли біля дверей.

Тим часом князь наказав панові Машкевичу взяти у них листа і прочитати.

Лист був покірний. У Хмельницькому, хоч і після Корсуня, лис узяв гору над левом, а змія над орлом, бо він не забував, що пише до Вишневецького[103]. Може, він лащився, аби заспокоїти і тим легше вкусити, але таки лащився. Він писав, що все сталося з вини Чаплинського, а гетьманів просто спіткала немилість фортуни і що у цьому не він, Хмельницький, винуватий, а зла доля й утиски, яких в Україні козаки зазнають. Одначе князя він просить, щоб той цим не засмучувався і простити йому зволив, за що він назавжди лишиться слухняним і покірним князівським слугою, а щоб князівську ласку для посланців своїх дістати і від суворого князівського гніву їх уберегти, він повідомляє, що товариша гусарського, пана Скшетуського, котрого на Січі було спіймано, відпускає цілим і здоровим.

Далі йшли скарги на гордовитість пана Скшетуського, бо той листа від Хмельницького до князя узяти не схотів, чим гідність його гетьманську і всього Війська Запорозького вельми знехтував. Саме цим гордині й нехтуванню, які козаки постійно терпіли від ляхів, приписував Хмельницький усе, що трапилося, починаючи від Жовтих Вод і до Корсуня. Нарешті лист закінчувався запевненнями у жалю й вірності Речі Посполитій, а також обіцянками залишатися покірним слугою його князівської волі.

Слухаючи листа, самі посланці дивувалися, бо наперед не знали, про що у ньому йдеться, припускали, що, радше, про кривди і пихаті виклики, аніж прохання. Зрозуміло їм було тільки, що Хмельницький не хотів ставити усього на карту супроти такого уславленого вождя і, замість піти на нього з усіма своїми силами, зволікав, покорою збивав із пуття, чекаючи, як видно, що князівські сили у походах і битвах із поодинокими ватагами порідіють, одне слово, боявся князя. Посланці через це присмирніли ще дужче і під час читання не зводили очей з обличчя Ієремії — чи не прочитають, бува, на ньому своєї смерті. І хоч, їдучи сюди, були до неї готові, зараз їх пойняв страх. А князь слухав спокійно, час від часу заплющуючи очі, ніби намагаючись приховати зачаєні у них громи, і видно було як на долоні, що він намагається приборкати у собі страшний гнів. Коли листа було дочитано, він не сказав посланцям ні слова, тільки звелів панові Володийовському вивести їх геть і тримати під стражею, сам же, звернувшись до полковників, мовив ось що:

— Вельми хитрий цей супротивник, бо чи хоче цим листом мене приспати, щоб на сонного напасти, чи у глиб Речі Посполитої податися, де укладе угоду, прощення від забарних станів і короля одержить, а сам у цей час відчуватиме себе в безпеці, бо якщо я й далі хотітиму проти нього воювати, тоді вже я вчиню супроти волі Речі Посполитої і мене вважатимуть заколотником.

Вурцель аж за голову схопився.

— O vulpes astuta![104]

— Що ж ви тепер порадите вчинити? — милостиві панове? — спитав князь. — Говоріть сміливо, а потім я вам свою волю оголошу.

Старий Зацвіліховський, котрий уже давно, покинувши Чигирин, пристав до князя, мовив:

— Нехай же все буде з волі вашої князівської ясновельможності, але якщо мені дозволено дати пораду, то скажу я, що із притаманною вашій князівській ясновельможності проникливістю наміри Хмельницького ви розгадали, бо вони саме такі, а не інші; ось тому я думаю, що на листа його зовсім не треба зважати, але, убезпечивши спочатку княгиню-пані, треба йти за Дніпро і починати війну, перш ніж Хмельницький укладе якісь угоди, бо ганьба і зневага для Речі Посполитої — такі insulta[105] лишати без покарання. А втім, — тут він звернувся до полковників, — я чекаю вашої думки, своєї непомильною не вважаючи.

Стражник обозний, пан Александер Замойський, брязкнув шаблею.

— Добродію хорунжий, senectus[106] вашими устами говорить і sapientia[107]. Голову треба відірвати цій гідрі, поки вона не розрослася і нас самих не пожерла.

— Амінь! — мовив ксьондз Муховецький.

Решта полковників, замість говорити, заходилися, як і пан стражник, і брязкати шаблями, і сопти, і зубами скреготіти, а пан Вурцель узяв слово і сказав:

— Ясновельможний князю! Це навіть образа для вашої ясновельможності, що цей лиходій писати до вас насмілився, бо тільки кошовий отаман має право уособлювати прееміненцію від Речі Посполитої, підтверджену і визнану, і навіть курінні «привласнити собі право на це не можуть. Але ж він гетьман-самозванець, котрий не інакше, як тільки розбійником ушанований бути може, що пан Скшетуський похвально спостеріг, коли листа його до вашої князівської ясновельможності брати не схотів.

— Я теж так думаю, — мовив князь. — А оскільки самого його я дістати не можу, тому в особах своїх посланців він покараний буде.

Сказавши це, він звернувся до полковника татарської придворної хоругви:

— Добродію Вершуле, звели своїм татарам цим козакам голови постинати, а для старшого палю вистругати і негайно на неї його посадити.

Вершул схилив свою руду, як вогонь, голову і вийшов, а ксьондз Муховецький, котрий завжди князя стримував, молитовно склав руки і в очі йому благально дивився, прагнучи видивитися у них милосердя.

— Я знаю, ксьондзе, що ти маєш на увазі, — сказав князь-воєвода, — але так має бути! Це необхідно і за жорстокість, яку вони там за Дніпром чинять, і для гідності нашої, і для блага Речі Посполитої. Треба, аби доведено було, що є хтось, хто ще ватажка цього не боїться і вважає його