Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

розбійником, котрий хоч і пише покірно, але чинить зухвало й в Україні наче удільний князь поводиться і такого пароксизму Речі Посполитій завдає, якого вона давно вже не знала.

— Ясновельможний князю, він пана Скшетуського, як пише, відпустив, — несміливо мовив ксьондз.

— Дякую тобі від імені нашого офіцера, що його з головорізами рівняєш. — Тут князь насупив брови. — Та годі про це! Бачу, — провадив він далі, — звертаючись до полковників, — що ви, добродії мої, усі sufragia[108] за війну віддаєте. Така і моя воля. Тоді підемо на Чернігів, збираючи дорогою шляхту, а під Брагіном переправимося, після чого нам треба на південь рушити. А тепер — на Лубни!

— Помагай нам Боже! — відповіли полковники.

Цієї миті двері відчинилися, і в них з'явився Розтворовський, намісник волоської хоругви, висланий два тижні тому із трьомастами шаблями на розвідку.

— Ясновельможний князю! — вигукнув він. — Заколот шириться! Розлоги спалено, у Василівці хоругву знищено до ноги.

— Як? Що? Де? — почулося зусібіч.

Але князь підняв руку, щоб усі замовкли, і сам спитав:

— Хто це вчинив? Гультяї чи якесь військо?

— Кажуть, Богун.

— Богун?

— Атож.

— Коли це сталося?

— Три дні тому.

— Чи пішов ти, ваша милость, слідом? Чи наздогнав? Чи взяв язика?

— Я пішов за ним слідом, але догнати не зміг, бо три дні — це багато. Відомості дорогою збирав — вони тікали назад на Чигирин, потім розділилися. Половина пішла на Черкаси, половина — на Золотоношу і Прохорівку.

Тут у розмову втрутився пан Кушель:

— Отже, я зустрів той загін, що йшов на Прохорівку, про що вашій князівській ясновельможності уже доповів. Вони сказали, що їх послав Богун утікачів-хлопів за Дніпро не пускати, тому я їх вільно відпустив.

— Дурницю, ваша милость, зробив, але я тебе не звинувачую. Важко не помилитися, коли на кожному кроці зрада і земля горить під ногами, — сказав князь.

Нараз він схопився за голову.

— Боже всемогутній! — вигукнув він. — Я пригадав! Мені Скшетуський казав, що Богун до князівни Курцевич клинці підбивав. Тепер я розумію, чому Розлоги спалено. Дівчину напевно викрали. Гей, Володийовський, до мене! Візьмеш, добродію, п'ятсот шабель і на Черкаси ще раз підеш, а Биховець із п'ятьмастами волохами нехай на Золотоношу до Прохорівки йде. Коней не жаліти. Хто дівчину відіб'є, Єреміївку у вічне володіння матиме. Рушайте! Рушайте!

Потім він звернувся до полковників:

— Милостиві панове, а ми на Розлоги, до Лубен!

Полковники мерщій висипали зі старостинського дворика і кинулися до своїх хоругов. Стременні побігли сідати на коней, а князеві подали ясно-гнідого аргамака, на якому він зазвичай ходив у походи. За хвилину хоругви рушили і розтяглися довгою, барвистою і миготливою змією на пилипівському шляху.

На роздоріжжі криваве видовище постало перед очима жовнірів. На тині, у кущах, стриміли п'ять козацьких зітнутих голів, що дивилися на військо, яке проходило мимо, мертвими зіницями розплющених очей, а неподалік, тут же за роздоріжжям, на зеленому пагорку, корчився ще і смикався посаджений на палю отаман Сухорука. Вістря уже пройшло тіло до половини, але довгі години конання ще чекали на отамана, бо він і до вечора міг отак смикатися, перш ніж смерть заспокоїла б його. Зараз же він не тільки був живий, а й повертав за хоругвами, що проходили повз нього, страшні очі, які говорили: «Бодай вас Бог покарав, і дітей, і онуків ваших до десятого коліна за кров, за рани, за муки! Щоб пощезли і ви, і плем'я ваше! Бодай жодне нещастя не обминуло вас! Щоб ви увесь час конали, але ні вмерти, ні жити не могли!» І хоч це був простий козак, хоч конав не в пурпурі і не в парчі, а в синьому жупанику, не у замкових покоях, а просто неба на палі, та ця мука його, ця смерть, що витала у нього над головою, такою вкрили його величчю, такої сили додали його поглядові, таке море ненависті його очам, що всім стало зрозуміло, що він хоче сказати. І хоругви мовчки проїжджали повз нього, а він у золотих відблисках полудня підносився над ними і світив на свіжовиструганій палі як смолоскип…

Князь проїхав, навіть не глянувши, ксьондз Муховецький хрестом нещасного перехрестив, і всі уже його минали, коли це враз якийся підліток із гусарської хоругви, не спитавши ні в кого дозволу, збочив коником на пагорбок і, приклавши пищаль до вуха жертви, одним пострілом припинив її муки. Усі здригнулися від такого зухвалого вчинку, що суперечив правилам військової дисципліни, і, знаючи суворість князя, заздалегідь знали, що гусарикові кінець. Але князь нічого не сказав: чи то вдав, що не почув, чи то був так заглиблений у свої думки. Він спокійно їхав собі далі й аж увечері наказав покликати хлопця.

Підліток ні живий, ні мертвий постав перед очі князя і думав, що земля от-от розійдеться у нього під ногами. А князь спитав:

— Як тебе звати?

— Желенський.

— Ти вистрілив у козака?

— Я, — затнувшись промовив пополотнілий підліток.

— Навіщо ж ти це зробив?

— Бо не міг дивитися на муки.

Князь замість розгніватися сказав:

— Ой, надивишся ти на їхні вчинки, і від видовища цього милосердя від тебе, як янгол, відлетить. Але за те, що ти задля милосердя життям важив, скарбник у Лубнах видасть тобі десять червоних золотих, а я до своєї особи тебе на службу беру.

Усі дивувалися, що так щасливо закінчився цей випадок, аж раптом стало відомо, що із Золотоноші повернувся загін, і думки усіх заступило інше.

РОЗДІЛ XXIII

ізнього вечора при місяці війська підійшли до Розлогів. Там застали вони пана Скшетуського, що сидів на своїй Голгофі. Рицар, як відомо, від болю й муки був у нестямі, і тільки коли ксьондз Муховецький привів його до притомності, офіцери взяли намісника з собою, почали вітатися з ним і втішати, а особливо пан Лонгінус Підбип’ята, котрий уже три місяці був у хоругві Скшетуського щедрим товаришем. Він ладен був вторувати йому у всіх зітханнях і переживаннях і відразу ж дав собі нову обітницю — щовівторка до смерті постувати, якщо Бог як завгодно пошле намісникові втіху. Тим часом пана Скшетуського відвели до князя, котрий зупинився у селянській хаті. Той, побачивши свого улюбленця, не сказав ні слова, тільки відкрив обійми і чекав. Пан Ян зі сльозами відразу ж кинувся у ці обійми, а князь до грудей його притиснув і в голову почав цілувати, причому присутні офіцери бачили сльози у його достойних очах.

Через певний час князь сказав:

— Як