Читати книгу - "Quo vadis"

– Звідки ти все це знаєш?

– Пам'ятаєш, пане, що був у руках у християн і вони мене пощадили. Главк помиляється насправді, вважаючи, що я винуватець його нещасть, але повірив у те, неборак, і вірить досі, а все-таки вони мене пощадили! Тож не дивуйся, пане, що вдячність наповнила моє серце. Я ж людина з давніх, ліпших часів. От і подумав: невже маю забути моїх друзів і доброчинців? Хіба не виявлю я закам'янілості, якщо не запитаю про них, не дізнаюся, що з ними діється, як їх здоров'я й де мешкають? Присягаюся Кібелою Пессинунтською[264]! Не я на це здатний! Стримувало мене спочатку побоювання, що можуть невірно зрозуміти мої наміри. Але любов, яку до них маю, виявилася сильнішою за побоювання, а особливо додала мені сміливості та легкість, із якою вони прощають усілякі кривди. Передовсім я думав про тебе, пане. Остання наша справа завершилася поразкою, та чи такий син Фортуни, як ти, може погодитися з цим? Тож готую тобі перемогу. Будинок стоїть на відчепі. Можеш наказати рабам оточити його так, що й миша не вислизне. О, пане, пане! Від тебе залежить лише, щоб іще нинішньої ночі ця великодушна царівна опинилась у твоєму домі. Та якщо це станеться, подумай, що спричинився до цього дуже бідний і зголоднілий син мого батька.

Вініцію кров ударила в голову. Спокуса ще раз струснула все його єство. Саме так! Це був спосіб, і цього разу спосіб надійний. Коли нарешті матиме Лігію в себе, хто ж зможе в нього її відняти? Коли нарешті зробить Лігію своєю коханкою, що ж їй залишиться іншого, як стати нею назавше? І нехай згинуть усілякі вчення! Що для нього значитимуть тоді християни, разом з їхнім милосердям і похмурою вірою? Чи не пора звільнитись од усього цього? Чи не пора розпочати жити, як усі живуть? Що потім зробить Лігія, як узгодить свою долю зі своєю вірою, це не важливо. Яке це має значення! Передовсім вона буде йому належати, й це вже сьогодні. Ще незрозуміло, чи в її душі вистоїть та віра перед цим новим для неї світом, перед насолодами й захопленнями, яким мусить не піддатись? А статися це може ще сьогодні. Досить затримати Хілона й видати ввечері наказ. І потім радість без меж! «Чим було моє життя? – думав Вініцій. – Стражданням, невтоленним бажанням і задаванням собі постійних запитань без відповідей». У цей спосіб покладе край усьому! Пригадав собі, щоправда: він обіцяв їй, що не здійме на неї руку. Але хіба він кимось присягався? Ні богами, бо в них уже не вірив, ні Христом, бо в нього ще не вірив. Зрештою, якщо почуватиметься скривдженою, він одружиться з нею і цим відшкодує її кривди. Так! Він зобов'язаний це зробити, адже завдячує їй життям. Тут пригадався йому той день, коли разом із Кротоном увірвався до її схованки; пригадався занесений над ним кулак Урса і все, що сталося потім. Побачив її, схилену над його ложем, одягнену, як рабиня, красиву, як божество, милосердну й кохану. Погляд він мимоволі перевів на ларарій і на той хрестик, який залишила йому, покидаючи. Невже їй за все відплатить новим замахом? Невже потягне її за волосся до кубікулу, як рабиню? І як же зможе це зробити, якщо він не тільки бажає її, але й кохає, і кохає саме за те, що є такою, яка є? І раптом відчув, що не досить йому її мати в домі, не досить силоміць схопити в обійми і що його любов хоче вже чогось більшого, тобто: її згоди, її кохання і її душі. Благословенним буде цей дах, якщо вона ввійде під нього добровільно, благословенною буде хвилина, благословенним буде день, благословенним буде життя. Тоді щастя обох буде як море безкрає, як сонце. Та взяти її примусово означало б навіки вбити таке щастя, а також знищити, сплюндрувати, осквернити найдорожче, найулюбленіше в житті.

Жах охопив його тепер лише на думку про це. Глянув на Хілона, який дивився йому в обличчя, засунувши руку під рам'я, й чухався занепокоєно, – й охопила його невимовна огида й бажання розтоптати свого колишнього спільника так, як топчуть гидких шкідників або отруйну змію. За хвилину знав уже, що має робити. Але, не знаючи міри ні в чому, йдучи за поривом своєї жорстокої римської натури, він звернувся до Хілона з такими словами:

– Не зроблю того, що мені радиш, але щоб ти не пішов без нагороди, накажу дати тобі триста різок у моєму домашньому ергастулі.

Хілон зблід. На красивому обличчі Вініція стільки було холодної жорстокості, що бідолаха ні хвилини не міг себе тішити сподіванням, що обіцяна нагорода була тільки злим жартом.

Отож одразу впав на коліна і, зігнувшись, почав стогнати:

– Як же це, царю перський? За що?.. Пірамідо милості! Колусе милосердя! За що?.. Я – старий, голодний, бідний… Служив тобі. Так оддячуєш?..

– Як ти християнам, – одрізав Вініцій.

І покликав вільновідпущеника.

Та Хілон кинувся йому в ноги і, судорожно їх обнявши, смертельно блідий, заволав:

– Пане, пане!.. Я старий! П'ятдесят, не триста… П'ятдесят досить!.. Сто, не триста!.. Змилуйся! Змилуйся!

Вініцій відштовхнув його ногою й оддав розпорядження. Як оком змигнути за вільновідпущеником вбігли двоє сильних квадів, які, схопивши Хілона за рештки волосся, обмотали йому голову його рам'ям і потягли до ергастулу.

– В ім'я Христа!.. – заволав грек у дверях до коридору.

Вініцій лишився сам. Віддане розпорядження розпалило його і збадьорило. Тим часом старався зібрати розпорошені думки і дати їм лад. Відчував велике полегшення, і перемога, яку здобув над собою, наповнила його радістю. Здавалося йому, що зробив якийсь великий крок до Лігії й належить йому за те якась нагорода. У першу хвилину йому навіть не спало на думку, як несправедливо повівся він із Хілоном, наказавши висікти його за те саме, за що до цього нагороджував. Надто був іще римлянином, аби страждати через чуже страждання та займати свою увагу одним жалюгідним греком. Коли б навіть подумав про те, вважав би, що вчинив правильно, розпорядившись покарати негідника. Та він думав про Лігію і говорив їй: «Не заплачу злом за добро, і якщо ти колись