Читати книгу - "Роман про добру людину"

воскресіння, вистачає глянути на добрі й надхненні обличчя навколо. Бо інакше хіба він стояв би власною персоною серед Миронового почту воскреслий і світлий, хоч він досі й сам не припускав, що вірить у загробне життя? Тобто раз вірив а раз не вірив, залежно від скрути, в яку доводилося потрапляти проте, звісно, й гадки не мав, що того дня, коли в таборі вихлястровуватимуть кожну шпарку від плодючих паразитів, йому випаде пережити власне воскресіння, і це настільки поглине його подальше існування, що далеко згодом, уже після Дмитрикового відходу з табору і Терещенкової смерти, Кадила з непослабною міццю трястиме й зворушуватиме до сліз найменша згадка про райське видиво про яке він, поволі набравшися відваги, час від часу розповідатиме жінці, хоч вона його ледве слухатиме, як і того вечора після Теплушиної вистави, коли він уперше згадав їй про Миронове весілля а Кадилиха, змучена за день, не годна була добрати, про що йдеться бо її розморював сон, який її опадав від довгого Панасового говореніня, що, захопившися розповіддю, не помічав, як його жінка вже спить і їй знову ввижається, ніби до неї приходять незнайомі похмурі люди й кажуть: «Якщо ти хочеш, щоб твоїм дітям і чоловікові велося добре, дай націдити з себе крови». «Нате, нате! — кричить вона аби тільки мої діточки й Панас уціліли!» І з неї трухлявими лійками помпують кров, вибираючи до останньої краплини, аж вона чує: зараз ті рештки, які є ще нею, хляпнуть додолу, як порожній мішок, бож на ній уже сама тільки шкіра. Але похмурі постаті з'являються знову й знову вимагають: «Якщо ти не віддаси останніх крапель рудої за Малого Федя жінку, ту заздрісну й лиху пльоткарку, якої ти правда, не любиш, ми її на твоїх очах замордуємо, бо за неї навіть Федьо не хоче дати й ціпочки крови, так вона йому упеклася, а за кожне життя в таборі чи будь-де на землі треба кривавого викупу». І Кадилиха розуміє: похмурі постаті читають її душу, це так, — не терпить вона Малого Федя пащекухи, однак від думки, що за Федину дружину ніхто на світі не ладен пожертвувати і краплею крови, Кадилисі такий жаль стискає серце і за Федину пащекувату половину, — хто зна, може вона не така вже й лиха, а лише тяжко нещасна?

— і за кожного покривдженого й знедоленого, за кого нікому заступитися, що вона віддає останню кров, аж її душить, а тоді вже її й просто нема, хоча все ще якась частка Кадилихи безтілесно існує намагаючися востаннє переказати Панасові, що людина народжена для добра, хоч би й що там казали, попри те, що вона знає: Кадило зараз їй, як завжди, перечитиме, мовляв, спробуй чинити комусь добро, одразу ж не порятуєшся від чорної невдячности, Панас, хоч і добрий чоловік, чомусь ніколи не тямить і найпростішого з того, що вона говорить, імовірно так уже світ влаштований, що людині важко або й взагалі неможливо зрозуміти іншу, та одне їй би ще хотілося узгодити з чоловіком, тобто, звісно, не узгодити, а лише востаннє нагадати: хіба людина чинить добро, чекаючи вдячности? Таж допомігши іншій істоті, людина саме себе цим уже ощасливила, куди ж тут іще комусь дякувати! Зрештою, може, й Кадило так само міркує, лише це інакше вкладається в нього в слова, однак тепер, коли від неї нічого не лишилося, навіть ні шкіри, ні костей, усе те пішло разом із кров'ю, вона мусить з Панасом бодай востаннє по-справжньому порозумітися. І вона з усіх сил старається.

А що їй становить багато труду рухати язиком, вона тяжко стогне, аж Кадилові стає моторошно й він будить жінку, яка ще нічого не тямить від сну й дивиться на чоловіка такими ж скаламученими очима, як дивився на Кадила Берізко (в тому самому сурдуті, в якому він запам'ятався Кадилові на Мироновому весіллі, тільки підшивка не теліпалася до колін), коли, прийшовши запрошувати Панаса на Дмитрикову прощальну вечерю, гірко признався, що й за рік не збагне, чому Дмитрик відходить.

— Хіба Дмитрик еміґрує? — здивувався Кадило, якому Миронове весілля витіснило згадку і про Дмитриків відхід, і про його прощальну вечерю. — Що ж станеться з вашим ґешефтярством? Як же вам без голови? Що ви тепер робитимете?

— Не знаю, — скрушно розвів руками Берізко. — Така його воля. Так він вирішив.

— Алеж досі він не збирався емігрувати?

— Він не емігрує, він іде у світ.

— Як це в світ?

— Не знаю. Так він сказав.

— Я цього не втямлю.

— Я також ні.

— Ну, а як хлопці?

— Та так.

— Як так?

— Не питай. Бо розсерджуся.

— Бійся Бога, що з тобою?

— Нічого. Прийдеш?

— Прийду, прийду. Отже справді не емігрує?

— Справді.

— А хіба воно якось інакше можна?

— Гм.

— Це ж ризиковане.

— Та вже ж.

— І він не боїться?

— Дмитрик нічого не боїться, — переконливо запевнив Берізко.

Що Дмитрик і справді нічого не боїться, Кадило не потребував підтверджень Берізка, бо ще тоді, після приїзду радянщиків до табору, коли люди, рятуючися по закамарках, цілими родинами накладали на себе руки, аби лише не потрапити до сталінської м'ясорубки, невдовзі після загибелі Тараса Кушлярика, Кадилового приятеля, саме тоді, як в Панаса з пекельною силою відновилися напади малярії із страдницькими візіями, які його так вимучували, аж він втрачав здатність говорити й рухатися, Кадило став свідком Дмитрикової відваги лише тому, що, погнавшися за цибатою в солдатських обмотках келихоподібною квіткою (вона була частково й гускою) зі своїх страдницьких видінь, знепритомнів на пустирі за бараком, а коли прийшов до тями, не зважився ворухнутися, бо ті троє його напевне вколошкали б, як це вони натиналися вчинити з Дмитриком, хоч попервах Кадило порахував їх не за Йосьчиних креатур, а за Дмитрикових ґешефтярських посередників на далекі віддалі, і аж дивувався, чому Дмитрик нехтує ділом, за яке ті троє обіцяють мало не золоті гори.

Кадилові, щиро казавши, Дмитрикова постава спочатку видавалася навіть браком комерційного глузду, бо ті троє, що їх Кадило, притлумлений страдницькими візіями, помилково зачислив до оптовиків-хапуг, які серед загальної непевности збили чималі статки, — пропонували Дмитрикові плату готівкою, і то на вибір: грішми чи коштовностями з трофейних скарбів, — як на любителя (мовляв, чи є щось на світі принадніше, крім, звісно, красного сонечка, за гроші, та ще для такої, не обтяженої сумлінням людини, як Дмитрик? хіба він не маніпулятор, м'яко висловлюючися, чужих посілостей, який сам визначав: що зле, що вигідне, ну а потім, — і це далебі головне, — хіба не однаково, за