Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

— Я перепрошую пана шефа, а то мали давати? Шкода, шкода, що пан шеф перед тим мені не сказали, я був би постояв за своє. Якби-то знаття. Таж для мене двадцять п'ять злотих — то цілий маєток!

Філіпчук вже сам не знає, що йому думати, хто перед ним: ідіот чи талановитий актор?

— Значить, вам не оплатили дорогу, взагалі не давали грошей?! Ви добровільно, з власної охоти виступили на зборах?

— Дайте подумати, пане шефе. — Той ідіот (а може, талановитий актор?) справді робить глибоко задумане, дурнувате обличчя. — Ні, виходить, що таки добровільно. Бо я собі думаю: якщо мені грошей ніхто не давав (шкода, що пан шеф мені раніше не натякнули про це), то само собою, що з власної волі… хочу сказати, що я опинився там добровільно.

— Ясно, Пєрожек. А як же ви там виступали? Та вам тяжко два слова склеїти докупи, як же ви там взялися промовляти перед такою силою народу? Таж то Львів, прошу я вас, а не якийсь там Пациків чи Куликів! Як же ви адресу знайшли до того приміщення, де відбувалися збори? Чекав хтось вас у Львові на вокзалі, чи як воно було?

— Пан шеф жартують, — дурнувато посміхається Пєрожек. — А хто ж би чекав у Львові на вокзалі на такого бідолаху, як я? Але знають пан шеф, — перескакує на бадьорий, майже панібратський тон, — пся крев таки Львів, то Львів.

— Ви мені не заговорюйте зуби. Я вас питав, прошу я вас, як ви знайшли адресу приміщення профспілок.

— То тільки так здається, ніби у Львові можна заблудитися. Як кажуть, язик до Києва заведе. Крім того, я не один. Їхали ж люди з Нашого. Від Зілінського, від…

— Від Філіпчука.

— О, і є правда! Їхав Бронко Завадка. Тому, я кажу, з людьми не важко було потрапити туди. І я теж отак, для цікавості, поплентався за людьми. І взагалі пан шеф знають? Як тільки сів я в поїзд, купив собі газету, хоч звичайно позичаю газети у працівників моргу, ага, як розсівся з газетою перед носом, то знають пан шеф, якось відразу почувся людиною. Хочу сказати, таким, як усі люди…

— Ви їхали першою клясою?

— Пан шеф знову жартують. Можна і посміятися з Пєрожека, чому ж би ні? Але я серйозно говорю, що коли сів у поїзд, яким я не їхав, коли не збрехати, десять, а може, й дванадцять років, то мені відразу добре зробилось. Знають, пан шеф? Відразу якось відчув себе рівноправним.

— Досить про ваше самопочуття, Пєрожек! Ясно! Шеф затуркує вас на роботі, «жінка-діти», прошу я вас, дома, і от у поїзді серед чужих людей ви відразу відчули себе вільною людиною. І «слобода» так ударила вам у голову, що ви вирішили дібратися на збори і виступити з промовою. Так воно було, Пєрожек?

— Я не хотів би перечити панові шефові, але насправді було воно трохи інакше. В поїзді я й гадки не мав виступати на зборах. З мене вистачало, що мені так добре, так якось легко на серці було. А вже потім, на залі, коли я побачив, як люди виходять один за одним на трибуну, як обстають за свої права, як голосно говорять, як ніц а ніц не бояться, як вимахують кулаками, вірять, пане шефе, то я подумав тоді собі: «А ти, Боніфацій, що? Гірший від інших?» Я не знаю, чи пан шеф розуміють мене… Коротко… я попросив тоді слова. Не дуже-то й надіявся, що дадуть його мені. А вони взяли і дали.

— Розумію вас, Пєрожек. Одне тільки ніяк не хоче поміститися мені в голові: як могли ви так складно читати написане чужою рукою? А чи, може, «товариші» подали вам друкований текст?

— А я не мав тексту, прошу шефа. Якщо хтось подібне доніс панові шефові, то збрехав підло. Тому мені було так «складно», як пан шеф кажуть, говорити, що все воно плило мені з голови. І ще хочу сказати, що там ніхто не виступав з папірцем. От що то люди кажуть! Вже перекрутили! Я, прошу пана шефа, говорив, що мені на язик несло.

— Ясно, Пєрожек, ясно. Ви говорили те, що думаєте, що відчуваєте, говорили, прошу я вас. А на роботі ви говорите те, чого не думаєте і не відчуваєте. Дволичність, пане Боніфацій, чи як?

— Не можу погодитись щодо цього з паном шефом. Сам страх як не люблю дволичних. На роботі, особливо панові шефові, таких гарячих промов, прошу пана шефа, я ніколи не проголошував, а там от подумав і відчув інакше, як завжди.

— І ті ваші нові почуття і думки завели вас аж до профспілки?

— Дивно, правда? Я сам дивуюся цьому, але виходить, що таки так.

— А тепер захочете, щоб я вступив у Товариство власників друкарів і заключив з усіма вами колективний договір?

— Пан шеф знову так, ніби того я захочу… Я… Що я? Так статут каже…

— А ви, як його член, мусите повинуватись у всьому статутові?

— Та ніби на таке виходить.

— А з того дальше виходить, що згідно з статутом і колективним договором я повинен вам, Пєрожек, підвищити зарплату на сто процентів.

— Та ніби так.

— Та не притакуйте мені до холери, бо мене зараз тут ясний шляк трафить! Та звідки я візьму для вас тих сто процентів? Я ж говорив уже не раз тому лайдакові Завадці: щоб підвищити вам на сто процентів заробіток, я повинен на сто процентів підвищити оплату своїй клієнтурі, а це значить… — ви скажіть мені, Пєрожек, до вас доходить ще якесь розсудливе слово чи ви вже до решти стуманіли? — Оце значить, прошу я вас, вбити осиковий кіл на могилі українського друкованого слова у всьому воєводстві. Чого кліпаєте очима, як той віслюк перед пужалном? Фірма «Кость Філіпчук», хоч би лопнути мала, неспроможна задовольнити ваші вимоги… Неспроможна, розумієте? Тепер ви хоч трохи розумієте, в яку авантюру втягли вас оті… оті… киринники?[130] Добре, добре, — став масувати рукою околицю серця, — друкарня вилетить у трубу, мене шляк трафить, а що будуть жерти ваші «жінка-діти»? З вашої легкої руки повісять зуби на клин, га? Ви здаєте собі справу, у що ви встряли?

Пєрожек, замислившись глибоко, похнюпив голову. І знову виринуло перед Філіпчуком питання, яке мучило під час усієї розмови: це поза актора чи розкаяння обманутої людини?

— Подумайте, Пєрожек, і не спричиняйтеся до своєї і моєї загибелі.

— Я вже подумав, пане шефе. Я скажу по щирості. До